Пурпурові вітрила

Він вийняв руку, в якій, однак, нічого не було, з гнівом опустив її і, повторивши, що поверне гроші, додав: «Вам не доведеться хвалитися своїми грошима», — потім вийшов, грюкнувши дверима.

Після цього я негайно замкнув каюту ключем і став біля дверей, дослухаючись.

У їдальні наступила відносна тиша; меланхолійно звучала гітара. Там заходили, перемовлялися; ще раз пронісся Горацій, кричачи на ходу: «Готово, готово, готово!» Все показувало, що пиятика не завмирає, а набирає обертів. Потім я почув шум сварки, жіночий гіркий плач і — після всього цього — хорову пісню.

Стомившись прислухатись, я сів і поринув у роздуми. Ґез сказав правду: важко було чекати попереду чогось доброго за цих умов. Я вирішив, що якщо найближчий день не змінить усієї цієї злісної нечистоти на бодай подобу спокійного життя, найкраще для мене буде висісти на першій же зупинці. Мене сильно стурбувала поведінка Ґеза. Хоча я не бачив прямих причин його ненависті до мене, все ж усвідомлював, що так має бути. Він був природний у своїй ненависті. Він не розумів мене, я — його. Тому, з його вдачею, склався воєнний стан, і з гнівом, з важким почуттям неподобства минулої сцени, я ліг, але ліг не роздягаючись, бо не знав, що ще може статися.

Лігши, я заплющив очі, проте за хвилю розплющив їх знову. В моєму стані сон був прекрасною, але наївною вигадкою. Я лежав так довго, ще раз зважуючи події вечора, а також розмову з Ґезом завтра вранці, яку вважав неминучою. Я почав нарешті сподіватися, що коли Ґез отямиться — якщо тільки він зможе отямитись, — мені вдасться змусити його спокутувати дику витівку, в якій він, може, кається вже тепер. На жаль, я мало знав цю людину!

Розділ XVI

Минуло хвилин п’ятнадцять, як, трохи заспокоївшись, я уявив цю можливість. Раптом шум, відгомін якого лише проривався крізь якісь із дверей за стіною, хлюпнув таки в коридор. Усі або майже всі вийшли звідти, вовтузячись біля моїх дверей з загрозливими і неспокійними криками. Було чутно кожне слово.

— Залиште її! — Закричала жінка. Друга сердито торочила:

— Дурна ти, дурна! Надала ж тобі нечиста сила поїхати з нами?

Почувся плач, метушня; потім жахливий, істеричний крик:

— Я не можу, не можу! Забирайтеся, забирайтеся до біса, залиште мене!

— Замовкни! — крикнув Ґез (мабуть, він затискав їй рот). — Іди сюди. Беріть її, Сінкрайте!

Метушня, мовчання і тертя об стіну ногами, перемішуючись з частим диханням, показали, що впертість чи іншу відміну спротиву хочуть зламати силою. Потім довгий шалений вереск обірвався криком Ґеза: «Вона кусається, диявол!» — і ганебний звук важкого ляпаса пролунав серед гучних ридань.

Вони перейшли в крик, і я відкрив двері.

Моя раптова поява на хвилю надала брудній картині нерухомості.

На задньому плані, в дверях салону, стояв похмурий Бутлер, тримаючи за талію розчервонілу блондинку і спостерігаючи за тим, що діється, з незворушністю вуличного перехожого. Ґез тягнув у салон темноволосу дівчину; тягнув її за руку. Її ліф був розстебнутий, сукня сповзла з плечей, і, цілком очманівши, п’яна, з заплющеними очима, вона гарячково ридала; намагаючись вирватися, вона мало не падала на Сінкрайта, який, побачивши мене, випустив другу руку жертви.

Руда жінка, презирливо взявшись у боки, дивилася зверхньо на темноволосу і курила, відкидаючи руку від рота різким рухом хмільної бестії.

— Давайте припинимо скандал, — сказав я твердо. — Досить цього неподобства. Ви, Ґез, вдарили цю жінку.

— Геть! — крикнув він, нахиливши голову.

Одночасно з тим капітан опустив руку так, що жінку, яка не чекала цього, розвернуло і вона налетіла спиною на стіну. Її очі дико відкрилися. Вона була жалюгідна і зблякла, синювато бліда.