Та минуло, може, якихось хвилин зо дві, як біля Янгових ніг почулися «Пху-уф…» і коротке скрипіння. Нахилився до води і намацав мордочку Бобі. Той дався полащити і відразу ж зсунувся у воду, зник з-під руки.
— Ти куди, дурненький? — не стримався і почав свистіти знову.
Пропав Бобі, як і не було. «Скривдився… Рибки не даю… — А де ж її взяти, ту рибку? Може, і є в цій печері риба, то хай сам ловить… І я сказав би «дякую», якби хтось почастував, та ще смаженою…» — в Янга набігло повний рот слини, занило в животі. Аж тепер відчув страшенний голод.
Знову почув «Ф-фу-ух!» близько біля себе і якесь ласкаве, ніби кошаче мурликання. Нагнувся в той бік, простяг руку. І відразу намацав голову дельфіна. Мала голова, отже, Бобі… «Ну й пустун малий…» Провів рукою до рострума, хотів ухопити за верхню щелепу, поводити в боки. А рука намацала щось тверде, широке.
— Що в тебе? Давай, давай… Ну, пускай же! — Янг і другою рукою посмикав. — Ласт? Справді, ласт… Ну й Бобі, ну й малюк! Якби ти знав, який ти молодець! — ніжно погладив його, поводив за ніс. — А другий де? Може, й другий знайдеш? Шукай, братіку, шукай!
Бобі щось промурмотів, а зрозумів чи ні? Мабуть, ні, бо не зсовувався у воду, лежав і чмихав дихалом, ніжився під Янговою рукою. Янг попхнув його в рострум, зсовуючи: «Пливи, пливи! Шукай!»
Не бачив, поплив чи не поплив. Здалося тільки, що зітхання й сплески навколо почастішали. Багато зітхань! Підпливли сюди, мабуть, усі дельфіни.
— Другий ласт шукайте! Маску шукайте! Ну, чого ж ви?»
Ніхто не поплив, наказу не розуміли. Прислухався крізь шум водоспаду і, здається, чув їхні зітхання й тихе похлюпування.
Янг добре обмацав ласт. Ремінчика не було, відірвався разом з вушком. Але гніздо для ноги було ціле. Він одразу сунув туди праву ступню, «взувся». Не хочеться знову лізти у воду, а треба. Міг би ще потерпіти, не лити, але вирішив налити шлунок водою — не так болітиме. Посвистів: «Ти де, Бобі?» Намацав руками дельфіна. Бобі!.. Слабак цей Бобі, от якби Дік слухався. «Сюди, сюди…» — відвертав його голову ближче до скелі, праворуч. Лікоть перекинув, звісив на той бік Бобі й долонею натискував на лівий бік, керував. Два орієнтири — скеля праворуч і шум водоспаду. Коли попливе назад, теж по них керуватиметься. Інакше не знайдеш ту площадочку, де відпочивав. Мала вона і нерівна, спадиста, але що робив би без неї? Може, де-небудь і краща є, але спробуй знайди у такій темряві!
Стіна під правою рукою подавалася на Янга. Цей печерний завулок теж звужувався, як і той храмоподібний. Шум і плескіт збільшилися, в обличчя полетіли бризки. Ззаду почулися короткі тривожні посвисти, мабуть, дельфіни пливли за ним і Бобі. Почувши сигнали, Бобі одразу крутнувся під рукою, як веретено, вирвався і сам засвистів тривожно. І в цю мить Янг коліньми намацав каміння, нагромаджені уламки, зачепилися за них руки. «Дуролоби… Бояться сюди лізти… А як же мене рятували й не боялися? Щось же затьмило їм розум, змусило кинутись на допомогу людині».
Обережно підвівся і ледве втримався на ногах: у ноги били буруни-коловерті. Простяг руки уперед, у невідомість, і холодна вода ринула по руках до плечей. Наповнював долоні і пив, пив, ледве не лопався од води, а все пив. І думав: що робити далі?
Можна пробратися назад на свою площадку і дрімати, чекати ранку. Але чи зміниться щось уранці? Тільки в храмі була хоч якась крихта світла, але там немає ніякого виходу. І тут, у Водоспадному гроті, немає. Вірніше, щілина є, але веде вона в озеро. Про те, щоб вибратися крізь цей лаз, годі й думати. Просто загадка, як він сюди потрапив і не захлинувся на смерть.
Отже, шукати, шукати, шукати… Поки є трохи сили, поки не задубів зовсім, шукати!
За тим самим принципом — права рука повинна весь час обмацувати стіну. Триматися тільки правої стіни, і зрештою прийдеш на те ж саме місце. «А якщо не на те, то в Храм, а з Храму я вже знаю, як добратися до тієї площадочки… Якщо нічого кращого по дорозі не намацаю… або виходу не знайду».
Обережно, хитаючись під ударами потоків, обернувся спиною до водоспаду. «Ти де, Бобі?» — Янг уже сміливіше ринувся грудьми на воду. «Пливи сюди!» — посвистував і відпливав від водоспаду все далі. Нарешті відчув, що вода біля нього загойдалася по-новому, не так, як від водоспаду, здається, почув і зітхання дельфінів, тонке «кр-рин-н, пр-рин-н…» коло обличчя. Викинув руку вперед і намацав малюка, учепився за спинний плавник. «Праворуч, Бобі!» — повернув трохи його за рострум. І той зрозумів, поплив правіше. Янг запрацював одним ластом, допомагаючи йому. Але через якихось метрів два Бобі різко звернув уліво. «Ти що…» — не встиг запитати, як стукнувся головою і правим плечем об слизький і гострий виступ.
Так, розслаблятися тут не можна. Слід більше довіряти Бобі. Малюк ніби остаточно зрозумів, що від нього вимагається. А кам"яна стіна то відступала управо, й доводилося запливати в кожний вигин, то раптом виступала, і знову треба було пливти зайві метри. «Ех, якби був ліхтар!»
Ще кілька уступів… І раптом здалося, що вода зарожевіла, навіть задралася чогось угору, як водоспад. Тихий водоспад, безшумний. Ця хмара рожевості праворуч чимось перетиналася, ніби хтось провів ламану лінію між нею і чорнотою. Контраст між чорним і рожевим з кожним ударом ласта збільшувався, вода попереду вже не світилася зсередини, від неї відлітали відблиски. Очі, поки підпливав, звикали до більшого світла, хоч треба було сильно примружуватись, щоб не дуже різало. Що там? Від нетерплячості гребнув кілька разів правою рукою, думав уже, що там вихід і звідти підсвічує вечорове (чи, може, вранішнє уже?) сонце. І раптом крикнув від болю в очах, випустив з-під руки Бобі, притиснув до очей долоню. Інстинктивно повернув назад — небезпека! Але Бобі не відпливав, не утікав, поблизу мирно пихкали решта дельфінів. І Янг, примружившись, як тільки міг, знову повернув до світла…
На нерівній кам"яній стіні горіла електрична лампочка. Гумовий чорний провід висовувався біля стіни з води і ліз угору до лампочки, як ліана. Сяяла лампочка, як дивовижний казковий плід, від неї розліталися на всі боки міріади тонесеньких і болючих промінчиків-голок. Вона освітлювала широку площадку. І висіла ця лампочка, виявляється, на протилежній стіні нового, третього гроту-відгалуження.
«Чому ж я не бачив її з Храму і з Водоспадного? Як повернуті входи в них до цього, третього гроту?» — думав Янг, підпливши до освітленої площадки і схопившись за берег однією рукою. Другою затуляв очі, залишивши тоненьку щілинку між пальцями. Розгледів спочатку щось нагромаджене і прикрите рогожею — праворуч від лампочки. Потім вирішив оглянути всю площадку по черзі. «Невже тут бувають люди?! Може, й тепер вони є, але заховалися?» Повертав голову якомога далі праворуч і ліворуч, щоб побачити, що діється за межами площадки, і не міг нічого розгледіти — чорнота. Невідомо було, чи далеко вправо простягається площадка і закуток-ущелина, в яку не запливав, не обмацував. Ліворуч від товстого гумового проводу теж угадувався затемнений прогин. Стеля над площадкою проглядалася, вона була невисока, перекошена до центру печери.
ebooksa