Грот афаліни

— Аз боку моря як оточиш? Висаджуватися тільки з моря! І штурмом… Насамперед захопити їхні плавзасоби. А берегом вони далеко не втечуть, — заперечив офіцер.

— Он будиночок на колесах їхній, з антенами. Там у них, мабуть, радіостанція… Його теж треба передусім захопити, щоб перервати зв"язок зі світом, — сказав Амара.

— Правильно, юначе. Скільки їх там усіх? — У голосі офіцера була твердість.

— Думаємо, що не більше десяти… За нашими спостереженнями, — одночасно сказали Радж і Амара. — З правого боку, он, бачите намети? Два, чотиримісні.

— Зараз частина людей може бути в печері під водою, — додав Радж.

— Розпорядіться там, у кубрику, кому куди треба буде бігти, і командуйте «До зброї!» — сказав офіцер тоном, який не залишав сумніву: він здійснює загальне керівництво операцією, і тільки він. Обернувся до рульового, який виглядав з-під довгої трохи піднятої фрамуги з бризками на склі. — Бачиш їхній глісер на березі? Притрися щільненько, щоб можна було перескочити на нього. І повний уперед!

— Слухаюсь, пане офіцер.

… Дік став на хвіст, мотнув головою так, що черпалка пролетіла в повітрі, із дзенькотом брязнулася в стіну зовсім близько від Янга і плюхнула у воду. «Ой молодчина!.. Друга вже, одну Дора втопила…» — устиг подумати Янг. І тут Дік пірнув. Пірнув з ним і Судзір, не випускаючи з лівої руки обруча з провода, накинутого на голову дельфіна. Судзір, певно крутив цей обруч, дедалі тугіше скручуючи петлю. Провід урізувався в тіло, душив дельфіна. Дік, мабуть, думав, що, рвучись уперед, зможе позбавитися петлі й Судзіра, думав, що людина-хижак, який зумів підкрастися до нього разом з Дорого і несподівано накинути петлю, не витримає довго. Люди ж не можуть довго бути під водою, змагатися в цьому з дельфінами. А те забув Дік, що людина хитра, що вона озброїлась аквалангом і сама хоче взяти його змором. І вже, навпаки, у дельфіна не вистачить духу, бо треба суперничати не з людиною, а з технікою. Судзір і притопити може, і коли повіє холодом смерті з безодні, коли від ядухи заблискають вогненні кола в очах, на все підеш, аби виринути, аби вхопити повітря. І кривдно стало Янгові, що Дік стане сумирним і покірливим, що буде, як той раб-каторжник, слухняно пірнати з черпалкою, слухняно виносити Судзірові на пліт золотоносну породу.

«Так ось які в Судзіра секретні прийоми дресирування! От чому він не хотів, щоб хтось бачив його в цей час… А хіба ж можна спокійно дивитися, як дельфіна топлять і душать?!»

«Не здогадується Дік дати задній хід… Може, дельфіни не вміють плавати задом наперед? Міг би отак петлю зняти, вилузатись…»

«Кат! Недолюдок!… Сволота! — проклинав Янг Судзіра. — Отак і погубити можна людину!» Шепотів «людину», а думав про Діка.

Нарешті дресирувальник і Дік виринули. Дельфін шумно, мало не стогнучи видихнув — Янг добре почув. Видно було, що обидва втомлені до краю. Однак Судзір усе ще тримався рукою за петлю, крутив, натягував. Повів Діка до плота, а підвівши, взяв з дощок останню, третю черпалку, натиснув ручкою на зуби Діка силоміць. Мабуть, Дікові дуже заболіло, бо він не витримав, роззявив рот… Тр-р-р… — ручка перелічила зуби дельфінові. Судзір виштовхнув з рота загубник: «Аб!» — і знову вхопив загубник у рот, штовхнув Діка зверху, примушуючи пірнути. Дельфін, однак, повторив свій маневр, здиблюючись на хвіст і випручуючись, — аж Судзіра трохи підняв з води. Але вже тієї сили, з якою шпурнув черпалку до цього, не було. Просто випхнув ручку з рота, і черпалка, падаючи, вдарила Судзірові по голові, ковзнула і зникла під водою.

Судзір розлютився. Схопився за петлю правою рукою, а лівою — за спинний плавник. Рвонув петлю з Діка і почав шмагати нею по голові, по очах, по роструму… Дік якось вискнув, крутнувся веретеном, позбавляючись мучителя, потім скочив угору, шумно плюснувся всією тушею. Дельфіни, які товпилися в темному закутку храму, раптом пропали з очей, зникли під водою.

Судзір, кашляючи, виліз на пліт. Сів на краєчок, важко дихаючи. Потім зірвав з себе маску, зняв ласти, зняв акваланг, ще посидів, нагнувшись, обпираючись з обох боків руками і якось неприродно випнувши лікті. І раптом щось надумав чи на щось наважився. Згріб целофановий мішок з трьома рибинами у воду (цього разу, частуючи дельфінів рибою, Янг зробив хитріше: залишив трохи в мішку, а поклав його так, нібито він оце сам перекинувся, а риба попадала у воду). Рішуче встав — утоми як і не було. Провід з лампочкою, який з"єднував пліт з пляжем, за час вовтуження сильно провис, його середина осіла в воду. Піддаючись вазі проводу, пліт ще більше виплив з Храму. Судзір, підвівшись, став поволі тягнути провід до себе, прискорюючи хід плоту. Середина проводу час від часу плескалася по воді, але в руках дресирувальника ставало дедалі більше петель-витків.

Янг перевернувся у своїй схованці, наліг на бруствер, щоб краще було стежити за Судзіром і пляжем. І почув, що до порогу підпливали дельфіни, фукають унизу біля самого берега, жалісливо скриплять, ніби скаржаться, а котрийсь із них коротко і тривожно посвистує — подає сигнал тривоги, небезпеки. Не втримався, сповз до води.

— Ну — чого ви? — прошепотів ласкаво. — Нічого більше не можу для вас зробити. Зовсім нічим не можу допомогти… — Янгові зробилося гірко, знову стало шкода себе і дельфінів: усіх чекає марна загибель.

«Птр-рин-н… Тенк-тк-тк-ткриї…» — Бобі висунувся підборіддям на берег, виставив дзюб. Майже не видно малюка, лампочка з мотком проводу десь за животом Судзіра, сюди ніяк не світить. Янг простяг у бік дельфіненяти руку — полащити, погладити, поводити за ніс. Але рука на щось наткнулася, Бобі тримав щось у зубах. Узяв ту річ — і ледве не випустив: не сподівався, що та річ така важка. Наче залізо якесь, і холодне, як залізо. «Дивак малий… Що він дістав, притягнув? — подумав, лізучи назад у свою схованку.

Сидів і обмацував знахідку Бобі. Не гладенька вона і товстожила, нагадує гілочку з ледь помітними листочками чи пупирчиками. Там-сям щось присохло, ніби уплавилося — може, піщинки або шматочки магми. Мацав-мацав шишки, і спало на думку інше порівняння: дракончик-семиніжка, а не гілочка. І голівка є, і ніжки — дарма, що на одному боці чотири, а на другому три, і хвостик викривився вбік закарлючкою. Постукав іграшкою об камінь і не почув ніякого дзвінкого звуку. Удари були якісь в"язкі, глухі. Сунув за пояс — хай побуде там, може, пощастить підібратися до лампочки, тоді й роздивиться добре.

Судзір тим часом причалював до пляжу. Ось бочка плота шкрябнулася об берег, дресирувальник хитнувся. Дійшов до стіни із забитим кілком-гаком, повісив скручений провід з лампочкою. Від двох лампочок на пляжі стало видніше. Судзір вернувся до плота, забрав з нього на берег електроліхтар, акваланг, ласти й маску і став, руки в боки, чекати Піта і «старого». Вони теж якраз виринули — цікаво, вкотре уже? — і робили останні змахи ластами. Судзір нагнувся, однією рукою взяв з рук Піта відро, другу подав, щоб допомогти вибратися на сушу. Поставив відро, а коли Піт став розстібати ремені, зайшов йому ззаду взяти акваланг.

— Ну як, слухалися троси? — спитав Піт, ще не обертаючись до нього, смикнув маску вгору, стомлено потер долонями обличчя.