Та Майкл, що чудово вмів рахувати, не схотів показувати свого вміння.
— Якщо це вчений собака, то мусить бодай ходити на задніх лапах, — спало Колінзові на думку. — Ану, спробуймо.
І Майкла знову піддано принизливому іспитові. Джонні за нашийника звів пса на задні лапи, а Колінзова палиця вдарила його під щелепу, а тоді по колінах. Розгніваний Майкл сіпнувся вкусити бога-хазяїна, але його відтягнено за ланцюжок. А коли він спробував зігнати оскому на Джонні, той незворушний юнак просто підняв його за нашийник у повітря, і він трохи не задихнувся.
— Ні, не те, — сказав Колінз розчаровано. — Якщо вісі не вміє стояти на задніх лапах, то й у барильце не стрибне. Ти чув про Рут, Джонні? Ото було диво, не сука! Вона стрибала з барильця в барильце на задніх лапах, ні разу не торкнувшись землі передніми. По вісім разів уряд. Я пам"ятаю, Карсон, її хазяїн, держав її в мене і вправлявся з нею. То була справжня золота жила, тільки він не вмів її берегти, і вона здохла, застудившись, у Крипл-Кріку.
— А може, він уміє крутити тарілки на носі? — знову підказав Джонні.
— Де там, коли він і на задніх лапах не стоїть, — заперечив Колінз. — А крім того, це теж невелике диво. Ні, в цього пса якийсь свій, особливий номер, справді небачений. Він робить якусь надзвичайну річ надзвичайно добре, і ми повинні розгадати його. Надало ж тому Гаррі загинути так нерозважно й лишити на мою голошу цю загадку! Мабуть, доведеться мені самому поморочитись. Відведи його, Джонні. До вісімнадцятого номера. А потім знайдемо йому осібне приміщення.
РОЗДІЛ XXVI
«Вісімнадцятий номер» був великою загородкою чи кліткою в псарні, досить просторою й для десятка таких ірландських тер"єрів, як Майкл. Бо в Гаріса Колінза все велось по-науковому. Дресировані собаки, віддані на утримання до Сідервайлдської школи, діставали там змогу оклигати після всіх знегод піврічних чий цілорічних мандрів. Через те дресирувальники, що хотіли відпочити або не мали ангажементу, вельми охоче здавали своїх тварин у Колінзів заклад. Колінз держав тварин у чистоті й теплі, оберігав від заразних хвороб. Одно слово, він відновлював їхні сили для дальших циркових чи естрадних гастролей.
Ліворуч від Майкла, в сімнадцятому номері, жило п"ятеро кумедно обстрижених французьких пуделів. Майкл міг бачити їх лиш тоді, коли його виводили та приводили, але весь час чув їх вухами й нюхом і з нудьги та самотності навіть почав гарикатися з Педро, найбільшим пуделем, що грав у своїй трупі роль клоуна. Пуделі були аристократи серед дресированих тварин, і Майклова ворожнеча з Педро була скорше вдавана. Якби їх з Педро звели докупи, вони сприязнилися б умить. А так пси з нудьги гарчали один на одного, хоч обидва знали, що ніякі вони не вороги.
У дев"ятнадцятому номері, праворуч від Майклового, була смутна, навіть трагічна компанія. Там жили — так само л бездоганній, стерильній чистоті — прості, невчені дворняги. То був ніби запас сировини, якою в разі потреби поповнювали ту чи іншу собачу трупу. Тоді їх брали на арену дресирувати, й там вони спізнавали пекло. Крім того, у вільні хвилини Колінз із помічниками весь час випробовували на всіляких штуках їхні здібності. Так, одного цуцика, схожого на кокер-спанієля, кілька днів пробували навчити, стоячи на спині в коника, що мчав по арені, стрибати крізь затягнений папером обруч і знов ставати на кінську спину. Кілька разів він упав і прикро забився, поки його визнали непридатним і стали випробовувати на жонглера з тарілками. А коли й з того нічого не вийшло, цуцика пристосували гойдатись на гойдалці та ще виконувати роль статиста в трупі з двадцятьох собак.
В дев"ятнадцятому номері не припинялись муки та сварня. Собаки, скалічені під час навчання, зализували рани, скавчали, вили або ж з найменшого приводу скаженіли. Щоразу, як до них укидали новенького — а це ставалось часто, бо й забирали їх до вже дібраних труп майже щодня, — там заводилися гризтись і не вгамовувались, поки новачок здобував собі силою належне місце серед інших або поки він покірливо приймав те, що залишать йому дужчі.
Майкл не звертав уваги на мешканців дев"ятнадцятого номера. Хоч скільки вони нюшили його й гарчали на нього, він визнавав гідним постійної вдаваної ворожнечі самого тільки Педро. Крім того, його водили на арену куди частіше й держали там куди довше, ніж будь-кого з них.
— Навряд щоб Гаррі помилився з цим псом, — казав Колінз і невтомно силкувався дошукатися, за що ж дель Мар назвав його «дивом» і «козирним тузом».
Яких лише знущань не зазнав Майкл у тих спробах! Його змушували стрибати через бар"єри, ходити на передніх лапах, їздити верхи на поні, робити переднє сальто, вдавати клоуна в собачій трупі. Смикаючи за шворки, прив"язані йому до всіх чотирьох лап, пробували, чи не вміє він вальсувати. Під час деяких спроб, щоб він не міг ухилятись на боки або падати вперед чи назад, йому надягали колючого нашийника. Його били батіжком і тростиною, щипали за ніс. З нього пробували зробити воротаря в футбольному матчі між двома командами битих і мучених дворняг. Тягали на драбину, щоб він стрибав звідти в кадіб з водою.
Його навіть примушували робити «мертву петлю» — батогами гнали вниз по похилому жолобу, що далі загинався вгору й утворював кільце, і ось Майкл мусив з розгону підбігти внутрішнім боком того кільця вгору, верхню його частину пробігти догори ногами, як муха на стелі, збігти вниз і вибігти з кільця, зробивши повний оберт. У нього б те вийшло, якби він розганявся щодуху, але він не хотів, і коли йому не щастило сплигнути набік ще з похилої частини жолоба, він падав уже в кільці, боляче забиваючись.
— Я, власне, не думаю, що Гаррі саме це мав на увазі, — казав Колінз, який навчав своїх помічників при кожній нагоді. — Але я сподіваюся так натрапити хоч на якийсь ключик і відкрити те, що знав про нього сердешний Гаррі.
Якби того зажадав Майклів укоханий бог, Стюард, Майкл з любові до нього намагався б навчитися всіх цих штук і більшість їх опанував би справді. Та в Сідервайлді любові не було, а горда натура породистого пса не дозволяла йому робити з примусу те, що він радо зробив би з любові. А що Колінз зовсім не був породистою людиною, то перший час між ним і Майклом часто ставалися запеклі сутички. Та Майкл хутко збагнув, що проти цього чоловіка він безсилий і поразка його неминуча. Ще й по стявшись із ворогом, він бував переможений шаблоновими дресирувальницькими способами. Ні разу йому не пощастило дістати зубами Колінза чи Джонні. Він був занадто розважливий, щоб не відмовитись від боротьби, в якій напевне зломився б тілом і духом. Тому він замкнувся в собі, став похмурий, тихий і ніколи більше не піддавався нестямній люті, хоча й переможений не щулився боягузливо, а завжди готовий був загарчати й наїжачитись, показуючи, що всередині він лишився самим собою, нескореним.
Урешті його майже перестали випробовувати на нових трюках, і ланцюжка з нього зняли, і Джонні вже не водив його, одначе Колінз, коли був на арені, весь час держав його біля себе. Гіркий досвід навчив Майкла, що він мусить ходити за Колінзом усюди; і він ходив за ним, весь час ненавидячи його і повільно, непомітно отруюючи власний організм виділеннями залоз, що не могли працювати нормально під тиском тієї ненависті.
Фізично це на ньому не позначалося, бо він мав міцний організм і чудове здоров"я. Та що десь воно мусило відбитись, то лишало слід на його душі, чи психіці, чи натурі, чи свідомості. Він дедалі дужче замикався в собі, жадав самотності, нудьгував. І все це псувало його вдачу. З веселого, грайливого пса, навіть грайливішого за свого брата Джеррі, Майкл робився понурим, дратливим і злим. Йому вже не хотілося гратися, бігати, борюкатись. І фізично він став млявий та стриманий, як розумово. Такими робляться люди у в"язничних камерах. Він міг цілі години знудьговано стояти на арені позад Колінза, поки той мордував якого-небудь дворнягу, навчаючи нової штуки.
Чимало надивився Майкл на ті тортури. При ньому навчали хортів-стрибунів. Вони й самі охоче стрибали так високо й так далеко, як лишень могли, та Колінз і його помічники домагались від них справжніх див — якщо можна назвати дивом те, що людина чи тварина робить понад свою спромогу. Найбільші природні зусилля їм би не зашкодили. Але неприродна надсада декотрих убивала зразу, а решті набагато вкорочувала життя. Під трампліном для стрибків стояла людина, і хорт, що стрибав з нього, вже в повітрі діставав сильний удар довжелезного батога. Аби випередити батіг, уникнути його дошкульного, мов скорпіоняче жало, удару, хорти пнулися з себе, надсаджували в відчайдушному стрибку всі свої м"язи й жили.