— Дель Марів пес, сер, — пояснив юнак.
Колінзові очі зацікавлено блиснули, і він обдивився Майкла уважніше.
— А ти знаєш, що він уміє? — спитав він юнака. Той похитав головою.
— Гаррі був кмітливий хлопець, — провадив Колінз нібито до юнака, але скорше сам до себе, власне, думаючи вголос. — Він уважав цього пса за диво. Тільки який же в нього хист? Сердешного Гаррі нема на світі, а ми не знаємо, що цей пес уміє… Ану відчепи ланцюжок.
Звільнений, Майкл підвів погляд на бога-хазяїна: що ж далі? Болісний рев одного з ведмедів по другий бік арени дав йому на здогад, чого слід сподіватися.
— Іди сюди, — наказав Колінз суворим, різким тоном, як звичайно.
Майкл підійшов і спинився перед ним.
— Ляж.
Майкл скорився, однак повільно, з видимою нехіттю.
— Упертюх чистокровний! — глузливо кинув Колінз. — Не хочеш ворушитися жвавіше, еге? Дарма, навчимо! Встань! Ляж! Встань! Ляж! Встань!
Команди лунали, мов револьверні постріли або ляскання батога, але Майкл виконував їх так само повільно, знехотя.
— Принаймні розуміє, що йому наказують, — мовив Колінз. — Може, він уміє подвійне сальто? — висловив він заповітну мрію всіх собачих дресирувальників. — Ану спробуймо. Прищібни ланцюжка. Джіммі, йди сюди. Начепи йому другий повідок.
Підійшов ще один вихованець виправної колонії й защібнув на Майклі попругу, до якої було прив"язано тонку шворку.
— Підкиньте його, — наказав Колінз. — Готові? Гоп!
І Майклові завдано неймовірної, незбагненної образи. На команду «Гоп!» його одночасно шарпнули за ланцюжок біля нашийника вгору й назад, а за шворку біля попруги — вперед і вгору; сам Колінз короткою твердою паличкою вдарив його під нижню щелепу. Якби Майкл був хоч трохи обізнаний з цим номером, то бодай почасти уникнув би болю, підстрибнувши й перекрутившись у повітрі назад. Так же йому здалось, ніби його ламають і розривають, а болючий удар по щелепі майже приголомшив його. І водночас, силою перевернений у повітрі, він гепнувся на тирсу потилицею.
З тирси він підхопився розлючений, наїжачений, вищиривши зуби, й угородив би їх у тіло бога-хазяїна, якби не був рабом хитрих дресирувальницьких способів. Двоє юнаків знали своє діло. Один потяг за шворку назад, другий за ланцюжок уперед, і Майкл міг тільки гарчати та їжачитись у безсилій люті. Він нічого не годен був удіяти — ні стрибнути вперед, ні відскочити назад, ні кинутись убік. Передній юнак, тягнучи за ланцюжок, не давав йому напасти на заднього, а задній шворкою не підпускав до переднього, і обидва вони боронили йому накинутись на Ко-лінза, про якого Майкл уже знав, що це лихий бог, бог-кривдник.
Майклів гнів був такий великий, як і його безсилля. Він міг тільки їжачитись та надривати голосники в горлі лютим гарчанням. А для Колінза то була картина звична й зовсім не цікава. Він навіть озирнувся в інший бік, перевіряючи, що там роблять з ведмедями.
— Ох ти ж, чистокровний! — глузливо кинув він, знов обернувшись до Майкла. — Ану, відпустіть його!
Тільки-но Майкла звільнили, він стрибнув на Колінза. Але той, досвідченим оком вимірявши відстань, влучно вдарив його носаком під щелепу, і Майкл, перевернувшись у повітрі, ще раз гепнувся спиною на поміст.
— Держіть його! — скомандував Колінз. — Розтягніть! Двоє юнаків потягли в різні боки за ланцюжок і шворку, і Майкл знов опинився в цілковитій безпорадності.