Думки Лансдорфа знову й знову поверталися до радянського офіцера, і ці думки дратували його. Він почував себе так, ніби його обдурили. Не цей офіцер, ні, Він зовсім інакше уявляв собі той народ, без перемоги над яким існування Третьої імперії було хитким. І вперше за останні роки Лансдорф відчув якусь непевність. А втім, він заспокійливо приписав цю непевність утомі, вікові й тому занепокоєнню, яке з"явилося в нього після недавньої розмови з Канарісом.
Фюрер уже кілька разів висловлював Канарісові своє невдоволення тим, що Радянський Союз був, як виявилося, єдиною країною, де всі спроби сформувати п"яту колону не увінчались успіхом. І коли Канаріс розповів про це Лансдорфу, той навіть не наважився доповісти йому, що в оборонних боях під Оршею брали участь в"язні з оршинської тюрми і тільки одиниці перебігли на бік німців. Потім, коли атаки німців було відбито, в"язнів знову відправили в тюрму. Проте командуючий радянською дивізією наполіг, щоб йому дозволили сформувати з них окремий підрозділ. Дізнавшись про це, Лансдорф наказав послати перебіжчиків у цей підрозділ для підривної роботи, але солдати, колишні в"язні, не зчиняючи шуму, придушили їх металевими касками.
Це було для Лансдорфа несподіванкою, бо вірогідні джерела інформації беззаперечно твердили, що в Росії, після того, як одібрали землю в заможних селян, і різних репресій, що зачепили багатьох людей, створився досить сприятливий грунт для формування спеціальних підрозділів, здатних провадити широкі підривні дії.
І хоч Берлін дав виразні вказівки про те, які саме анкетні дані військовополонених слід насамперед враховувати, вербуючи агентуру, ці вказівки часто так не відповідали поведінці росіян на допитах, що ставили співробітників у скрутне становище.
Тому, продумавши слова кмітливого єфрейтора, Лансдорф вирішив, що, як виняток, можна дозволити працівникам першого відділу абверу відбирати для вербування в розвідувальні школи й тих військовополонених, які не зарекомендували себе в таборах відкритим зрадництвом і діяли в таких випадках самостійно, не вдаючись до консультацій гестапо.
Але ж він, природно, не вважав за потрібне поділитися з Вайсом цими своїми міркуваннями.
Того ж дня Лансдорф дав вказівку зарахувати єфрейтора Йоганна Вайса в підрозділ «штабу Валі» перекладачем, хоч і був поінформований про те, що в знаннях єфрейтора російської мови є вади, бо він не знає тонкощів радянської термінології й незнайомий з багатьма сучасними специфічно російсько-радянськими мовними новотворами.
Усе це було природним для прибалтійського німця, який навчився російської мови в білоемігрантів. І, спілкуючись а перекладачами, Йоганн з найсуворішою пильністю стежив за своєю мовою, обдумуючи кожне російське слово, перш ніж його вимовити.
В анналах розвідок капіталістичних країн зберігаються хвастовиті звіти про навальні операції, які можна вважати за нехитромудрий плагіат: відмити їх од крові й бруду — і перед вами старовинний шахрайський роман. Різниця тільки в тому, що його персонажі геть-чисто позбавлені живої уяви й зведені до ступеня дрібних виконавців не відомого їм задуму.
Так, наприклад, коли в січні 1940 року верховоди фашистського рейху вирішили, що настав час завершити період «жартівливої», «іграшкової» війни з Францією, один з німецьких льотчиків дістав наказ туманного дня приземлитися на території Бельгії. Льотчик виконав наказ, і при ньому знайшли сумку з документами, які незаперечно свідчили про те, що Німеччина, повторюючи вже випробуваний у першу світову війну план Шлеффена, нібито готується до вторгнення в Бельгію.
І англо-французькі полководці повірили цьому нехитромудрому шахрайству. Німці здійснили прорив у районі Седана, і союзні війська вскочили у пастку. Описи таких гостросюжетних операцій можна знайти в каталогах усіх розвідок світу, це досить цікаве чтиво. Але місія, яка випала на долю Йоганна Вайса, позбавлена була фейєрверкового блиску. Не бліцтурнір із заздалегідь визначеними ходами, а величезне випробування духовної міцності переконань, моральних уявлень, вміння не втратити віру навіть у тих людей, в яких відняли батьківщину і честь, закривавили совість, — ось що стояло перед ним, ось що ждало його.
Він мусив долати такі самі неймовірні труднощі, які долає людина, котрій доручено умовити поранених, щойно винесених з поля бою і скорчених на хірургічному столі в палатці польового госпіталю, щоб вони негайно повернулися в стрій. Або терпляче вмовляти дезертирів, які зробили самостріл, негайно одважитись на подвиг.
Йоганн Вайс мав працювати в тими, хто був жертвою програних боїв, але не загинув на полі битви. З людьми, для яких нема більше неба.
Воно пошматовано, розстріляне, розтоптано в болоті, там, де трупи загиблих у бою припаяли себе власною кров"ю до поверхні покаліченої війною планети. Там, де громадяться обгорілі, перетворені на залізний брухт, випотрошені вибухами танки і тріснута шкаралупа їхньої броні обсипається сірою окалиною, де валяються гармати із задертими догори стволами, розчахнутими, розірваними останньою гранатою, кинутою в їхнє розпечене жерло. Там, де траншеї — могили, а бліндажі — склепи, переплетені сірими, колючими заростями рваного дроту, де по землі, начиненій мінами, наче скрученими плоскою спіраллю гадюками, стелиться чадний сирий туман, сморід тротилу, до все вкрила чорна, масна й липка кіптява від спаленої вибухівки, де перебито снарядами дерева й стирчать височезні пні, де такий сніг їдко рудий від іржі, де земля смертельно обпалена й засипана осколками снарядів і мін.
Там, де було поле бою, — там немає неба.
Небо. гасне над тими, кого фатальна доля програного бою заживо робить здобиччю ворога.
Гітлерівські табори для військовополонених, вся їхня система, були спрямовані на те, щоб убити в людині все людське.
І ці роздуми про побачене в численних таборах викликали в Йоганна складне і болісно почуття. Він знав, що тисячі радянських людей незримо ведуть у них боротьбу за те, щоб не втратити людської гідності, яка була для них дорожча за життя. Але з числа тих, з ким Йоганн безпосередньо мав працювати в німецькій школі розвідників-диверсантів, виключалися люди високого й чистого духу, непохитної волі.
В школу прибували різні люди, здебільшого старанно відібрані покидьки, які ницістю, жалюгідною легкодухістю зарекомендували себе перед ворогом. Йоганн навіть у думці не міг порівняти їх з тими військовополоненими, які в таких самих мертвотних умовах лишалися радянськими людьми, не втрачали гідності, проявляли величезний героїзм і зоставались безвісними. Вони героїчно боролися за продовження існування не заради врятування життя, а заради того, щоб, не скоряючись, лишатися радянськими людьми до смертної години і самою смертю утвердити своє безсмертя.
А інші — падло.