— Он як! — всміхнувся полонений і спитав з викликом: — Ви не вважаєте, що це схоже на капітуляцію?
— З чийого боку?
— З вашого, звичайно!
— Не треба бравірувати.
— А чому?
— Ну, все-таки смерть — це єдине, на що треба всерйоз зважати.
— О! Ви схильні до абстракцій.
— А ви?
Полонений офіцер кивнув на перекладача, спитав Лансдорфа:
— Вам хочеться, щоб він потім захоплено розповідав вашим підлеглим про ваші банальні міркування?
— Про ваші, — підкреслено одказав Лансдорф. — Саме про ваші. Померти за батьківщину — куди вже банальніше!
— Ну що ж, — мовив офіцер, — ви зможете уникнути такої банальності, коли ми будемо допитувати вас.
— А ви серйозно припускаєте таку версію? Я був би вам дуже вдячний, коли б ви пояснили, які є можливості для її здійснення.
— Облиште! Облиште! — двічі суворо повторив офіцер. — Це ж наївний прийом.
— Припустімо. — Лансдорф знову глянув на годинника, вказав пальцем на циферблат. Спитав — А чи варто? Може, ви ще подумаєте? — Пообіцяв з шанобливою інтонацією: — Я можу згодитися. Навіть коли не повідомите нічого істотного. Мені було б приємно зберегти вам життя.
— Для чого?
— Припустімо, в мене сьогодні добрий настрій, і я не хочу псувати його.
— Грубо працюєте, — дорікнув офіцер. Додав зневажливо: — За старомодною шпаргалкою.
Лансдорф нагадав:
— Десять хвилин!