— Може, у вас годинник трохи відстає? — сказав офіцер і сперся руками об стіл, щоб устати.
Перекладач підняв пістолет, який весь час тримав у руці.
Лансдорф сказав полоненому;
— Прошу, не поспішайте, — Його голос звучав вкрадливо — Отже, ви гадаєте, що ми дозволимо вам померти героєм? Ви наївні. Ваш допит уже надруковано, і в кінці його чудово відтворено ваш автограф. І ми дамо прочитати ваші показання деяким вашим товаришам по службі, й, навіть якщо вони не будуть схильні зробити нам послугу, ми все-таки збережемо їм життя й навіть допоможемо комусь із них утекти й перейти лінію фронту. І про вашу зраду, — так, ми сфабрикували її, цю зраду, — стане відомо у вас на батьківщині. — Лансдорф відкинувся в крісло, спитав з холодною ненавистю: — А ви думали, що ми просто розстріляємо вас як полоненого офіцера? Ми знищимо вас як людину.
Обличчя полоненого посіріло, дрібні краплинки поту зросили скроні, губи судорожно стислися, побіліли.
Спостерігаючи його, Лансдорф промовив із задоволенням:
— Ну от, я й догадувався, що для таких, як ви, прийоми фізичної дії неефективні. Сподіваюсь, ви аж ніяк не сумніваєтесь у тому, що ми зробимо саме так, як я вас щойно сповістив?
Офіцер мовчав. Його зіниці звузилися, дихання стало уривистим, на шиї здулися вени. Страшним зусиллям він поклав здорову ногу на перебиту і, погойдуючи нею, раптом спитав хрипло:
— Ну?
— Що «ну»? — суворо перепитав Лансдорф.
— Сорок хвилин минуло.
— Я даю вам ще десять хвилин. — Лансдорф повільно розгорнув папку, так само неквапливо вийняв з неї кілька фотографій — жінки і дітей, — подав офіцерові. — Знайомі вам обличчя? — Пообіцяв: — Вони будуть соромитися вас. На все життя ви станете для них джерелом ганьби.
Офіцер секунду жадібно дивився на фотографії. Очі його стали блискучими, аж наче засвітилися. І зразу ж він відкинувся на спинку стільця, зітхнув з полегкістю:
— Вони не повірить! — Повторив урочисто: — Вони не повірять! — і спробував устати.
Лансдорф натиснув кнопку дзвоника під столом.
Вбігло двоє охоронників, кинулись до полоненого. Одного він ударив ліктем в обличчя, вивернувся від другого. Нерви в перекладача не витримали — пролунав постріл…
Коли винесли труп, Лансдорф сердито сказав перекладачеві:
— Передайте майорові Штейнгліцу, що в даному випадку я не можу вважати його пропозицію доцільною. Ясно, що в цього офіцера репутація дуже стійка, і застосовувати до нього таку версію було марною справою.
І до кіпця службового дня Лансдорфа не покидало таке відчуття, нібито його безкарно образили, піймали на негарному вчинку. Це було дуже прикро відчуття, і воно ще поглиблювалося роздумами про те, що для формування розвідувальних кадрів йому вперше доведеться користуватися людським матеріалом, позбавленим звичного для Лансдорфа практицизму, який він завжди вважав за міцну основу для вербування.
Ще замолоду, напередодні першої світової війни, Лансдорф по-дружньому співробітничав з одним французьким офіцером: постачав йому секретні матеріали і в обмін діставав такі самі документи. Це полегшило обом просування на обраній ниві діяльності: одному — в німецькому генеральному штабі, другому — у французькому генеральному штабі. І слід сказати, що жоден з них ні разу не обдурив другого, не принизив своєї офіцерської честі, не вдався до шахрайства і всі відомості, якими вони обмінювалися, мали рівнозначну цінність. І за все життя потім Лансдорфові й разу навіть на думку не спало, що він робив тоді безчесно. Сміливо, рисковано? Так, з цим він згоден. Та й тільки.