— Виходить, ви вважаєте, ви всі тут тільки боягузи?
— Ні, навіщо ж? Герої! Куди вже далі! Далі їхати нікуди.
— Нікуди?
— Ні, чого ж, є адреска: на шибеницю.
— Де?
— І тут, і там.
— А де вам краще?
— Та ви мене не ловіть, не треба, — поблажливо попросив Гвіздок.
— Ви комуніст?
— Здоровенькі були! Хочете все заново мотати?
— А Туз — комуніст?
— Це хто такий?
— Член комітету Союзу військовополонених.
— Нікого й нічого я не знаю.
— Гаразд, поговоримо інакше.
— Бити хочете? Це нічого, це можна. Після табору я трішки одвик, звичайно. Та, виходить, даремно одвик.
Вайс вів далі, немов не розчув:
— Туз дав показання, що ви погодились виконати його завдання.
Гвіздок понуро подивився собі під ноги, запропонував:
— Ти ось що, єфрейторе, кинь чіплятися. Досить мені горлянку словами дерти, я на таке не піддаюся!