— Он як! — Йоганн розстебнув кобуру.
Гвіздок усміхнувся.
— Нащо ж у приміщенні підлогу бруднити? Ваше начальство буде потім невдоволене.
— Ходім! — наказав Йоганн.
Він привів Гвіздка до паркана за складською будівлею. Поставив лицем до брусованої стіни, злегка потицяв стволом пістолета йому в потилицю й сказав:
— Ну, востаннє питаю?
— Шквар, — відповів Гвіздок. — Шквар, фріц, не марудься.
— Нахилися, — сказав Вайс.
— Та ти що, гад, хочеш, щоб для зручності я тобі ще й уклонявся? — Гвіздок рвучко обернувся і, розлючено дивлячись Йоганнові у вічі, зажадав: — Пали в пику! Ну!
Вайс поклав пістолет у кобуру.
— Я змушений був вдатися до цього. — Показавши на колоду неподалік, запропонував: — Посидимо? — Витяг згорнутий у сигаретний циліндрик лист на цигарковому папері, простигнув Гвіздкові. — Це від вашої дружини. — Пояснив: — Сподіваюсь, тепер не буде ніяких сумнівів.
Гвіздок недовірливо взяв паперовий циліндрик, розгорнув, став читати, і поступово його обличчя втрачало твердість, розслаблювалося, а потім почало тремтіти, і раптом Йоганн почув чи то кашель, чи то хрипле ридання.
Він встав і відійшов убік.
По небу повільно пливли сирі, ніздрясті від снігу лілові хмари. В просвітах мерехтіли зорі. Від землі, вкритої рідким, нечистим снігом, пахло кислим брудом.
Високий тюремний паркан з навислим дощаним козирком, обплетеним колючим дротом, кидав чорну тінь, нібито біля парканів зяяв нескінченний рів. Було тихо, наче в ямі.
Підійшов Гвіздок. Обличчя в нього за ці кілька хвилин змарніло, але очі блищали. Спитав пошепки:
— Ви мені дозволите сказати вам «товариш»? Це допустимо? Чи ще не можна, поки не доведу чимось?
Йоганн простягнув йому руку. Пояснив:
— Із зрозумілих вам причин лишаюсь для вас єфрейтором Вайсом.
Гвіздок з почуттям потиснув йому руку.