— Хто каже? — спитав Вайс. — Ті, хто пробував?
— Правильно, — зареготав Синиця. Потім спитав з надією: — Все ж таки хімія, а ви, німці, в ній великі майстри, не те що ми, сиволапі. — Зітхнув: — Ех, Росія! — Дмухнув на другу долоню: — Була — й немає. — Поскаржився: — А я все ж таки хухрик.
Вайс запитав:
— Хухрик? Це що по-російськи?
— Так… — сказав засмучено Синиця. — Як оті, хто самі себе обмахльовують, а інших не вміють. Не бійсь, ті, що розумніші, сидять собі в Берліні на засіданнях і вигадують контрреволюції, а простих, таких, як я оце, шпурляють, наче сміття з балкона на голови перехожих.
— Вам це не подобається?
— Ні, чому ж! — насторожився Синиця. — У кожного своя доля.
Хакке явно зневажав Синицю, невдоволений, очевидно, тим, що цього росіянина пославили з ним немовби врівні. Він сказав довірливо Вайсу:
— Я гадаю, що цей тип повинен бути тільки нашим носильником.
Вайс кивнув. Знову ковтнувши з пляшки, Хакке пробурмотів роздратовано:
— Я гадаю, мою кандидатуру обрав пан ротмістр тому, що я поінформував партію про деякі його надзвичайно розв"язні погляди.
— І що ж? — спитав Вайс.
Почервонівши, Хакке відповів розлючено:
— Мені дали якнайсуворіше зрозуміти, що пани, такі, як Герд, просто недосяжні. І ми, наці, зобов"язані їм, а не вони нам. Як це вам подобається?
— Наскільки я пам"ятаю, — суворо сказав Вайс, — усі найбільші промисловці і фінансисти підтримали фюрера на самому початку його шляху, про що я вам не рекомендував би забувати.
— Так, — згодився Хакке, — це вірно. Але я проливав кров за фюрера.
— Авжеж, тільки не на фронті й не свою.
Хакке замислився, потім сказав ображено:
— З гестапівцями так не поводяться, як зі мною, їх не посилають на такі завдання, вони працюють у тилу…
— Чому ж на вашу долю випало таке?