— Будь ласка, намагайтесь бути такою, якою ви були. Зможете?
Дівчина кивнула головою.
— І намагайтесь бути люб"язною з баронесою. Власне, вона не така вже й відьма. Її гостинність вам ще знадобиться.
— А більше ви мені зараз нічого сказати не хочете?
— Хочу, але не можу.
Дівчина розплакалась.
— Ну от, — сердито сказав Вайс. — На що ж ви здатні!
— Ну трішечки ж можна? — попросила дівчина. — Будь ласка!
— Нічого ми не можемо, — сказав Вайс. — Нічого не можемо собі дозволяти. Зрозуміло? — Він витер їй обличчя своєю хусточкою, наказав: — Усміхніться! Не так жалібно. Нахабно усміхніться. Так, як ви це вміли робити. Ну так, мабуть, нічого, підійде.
— Тільки одне запитання, — сказала дівчина, — тільки одне…
— Шкварте. Тільки одне.
— Кіно «Ударник»?
— На вулиці Серафимовича, — сміливо відповів Вайс.
— Ви знаєте, — скапала вона, стискуючи його руку, — я зараз така щаслива!
Вайс сердито перебив її:
— Ну все! Чули? Все!
Коли вони повернулися в дім, дівчина сказала люб"язно баронесі:
— У вас така чудова садиба, шкода тільки, що занедбана. Алеї не розчищені від снігу, я навіть ноги намочила. — І, вагаючись, додала: — Шкода, звісно, що я не все добре роздивилась. У мене щось з очима.
Коли баронеса повела її нагору переодягтися, Вайс попросив радника викликати окуліста. Він сказав, що компенсує всі витрати, пов’язані з перебуванням агентки абверу в домі баронеси, бо на це йому відведено спеціальну суму.
Вайс час від часу навідувався до баронеси і радів, що здоров"я дівчини з кожним днем помітно кращає. Виконуючи Вайсів наказ, вона своєю скромністю і вдячністю домоглася прихильності старої баронеси.