— Але там, де розташовані військові заводи, тепер діряве небо, і запрошувати туди — це однаково, що запрошувати в гості на фронт.
Будгофт лукаво всміхнувся.
— Ви забуваєте, що «ІГ Фарбеніндустрі» не лише представник німецької імперії. Американська авіація не буде бомбити наші цехи. Це однаково, що бомбити у себе дома дюпонівські хімічні заводи: завдавати удару загальним капіталовкладенням.
— А англійці?
— Дві тисячі англійських військовополонених працюють тут, на наших підприємствах. Гестапо організувало втечу двох англійців. Вони повинні попередити Черчілля: адже не можна бити по своїх!
— Здорово!
— Так, у правлінні «Фарбен» засідають розумні голови. Якщо Німеччина виграє війну, американські акціонери чесно одержать свою частину. А програє концерн «Фарбен» не буде обділений своїми заокеанськими компаньйонами. Для них усіх війна — безпрограшна.
— А для вас?
— Для мене? — машинально повторив Будгофт і, мабуть, одійшовши на свіжому повітрі, поспіхом сказав: — Знаєте, ходімо назад, я чогось замерз. — Запитав: — Не дуже підло буде, коли я вибачусь перед Шіком? — Виправдовуючись, пояснив: — Йому нічого не варто зробити якусь підлоту.
Вайс не відповів.
Лансдорф недавно прилетів з Берліна і зараз відпочивав, лежачи на дивані з книжкою в руках. Не відводячи очей від сторінок книжки, він вислухав рапорт Вайса. Похвалив:
— Це ви добре придумали: скористатись вашим знайомством з баронесою для того, щоб справити хороше враження на нашу російську агентку. Що ви думаєте про неї?
Вайс ухильно відповів, що почуває вона себе непогано.
— Я запитую, чи вірите ви, що, даючи згоду працювати на нас, вона дійсно мала бажання помститися за свого репресованого батька?
Йоганн побачив Лансдорфові очі. Звузившись, ніби щілини в прицілі, вони дивилися прямо в його очі поверх сторінок книжки, і з таким жорстоким виразом, який буває, коли людина прицілюється, щоб убити.
Він зрозумів, яка небезпечна для нього зараз найменша неправдоподібність. І він сказав рішуче:
— Ні, не вірю.
Лансдорф опустив книгу. Він усміхнувся, очі його стали лагідніші.
— Я теж не вірю, — сказав він. — І не вірю не тому, що в гестапо могли відомими методами переконувати її в цій думці, і, очевидно, переконали. Я не вірю їй тому, що останнім часом відвідував третій відділ під час допиту росіян, яких мали ліквідувати, і побачив вельми цікаву закономірність.
Під час допитів працівники коитррозвідки намагалися домогтися в росіян, щоб ті підтвердили або доповнили факти, які характеризують деякі погані моменти з їхнього життя. І росіяни заперечували ці факти, хоча слідчі знали про них з радянської преси. І знаєте, чому заперечували? Тому, що вважають, що про погані моменти в їхньому житті не мусять говорити з ворогом. Це ображає їхню радянську гідність. Адже вони переконані, що всі негативні риси в їхньому житті — лише тимчасове явище.