— Так не весь же окіст, — сказав Тихон Лукич, — лише трохи нижче коліна. Акуратно, під протез. — Додав засмучено — А серед німців теж є нічого люди. Двох лікарів гестапівці забрали за те, що відмовились мене різати. Ледве третього знайшли, поступливішого. — Усміхнувся. — А Дітріх, він теж поступливий. Я йому раджу: ви мене перекиньте ще до цілковитого заживлення. Із свіжою раною я в якусь лікарню забреду, полежу з тиждень, а потім поїду з довідкою. Документ. Не те що німецькі липові. Ну, він схвалив. Сказав, що в мене голова добре працює, вмію мізкувати. А так що ж, Дітріх свого слова дотримує. Відвідує. Раціон офіцерський наказав давати. Пиво, вино, сигарети. В окрему кімнату поклав. Обіцяв медаль виклопотати. Що ж, вважаю — заробив. Носитиму вдома. Свастику навиворіт, а на лицьовій видряпаю: «Від вдячних покійних фріців незабутньому Тихонові Лукичу». Смішно?
Вайс дивився на Тихона Лукича. У того від болю мимоволі сіпалася щока. Скроні запали. Але загальний вираз обличчя умиротворений, пройнятий спокійною гідністю, і очі блищать живою надією і навіть заповзяттям.
А Тихон Лукич казав Йоганнові:
— Ти тут нам хто? Радянська влада. Коли я зрозумів що ти за людина, — воскрес. Хлопці, тепер наші співробітники, мене теж Радянською владою величають. — Сказав жалісливо: — У мене один засипався: під час практичних занять з підривної справи заряд украв. Взяли його в конторі Дітріха в роботу: на викручених руках до шафи підвісили. Потім повезли. Викликає мене Дітріх. Каже: «Ось, домоглися визнання». Я похолов. Перекладач читає: «Викрав снаряд з метою підірвати вночі на ліжкові старшину групи, по кличці Гвіздок за його зраду Вітчизні». Яка людина! Йому смерть в очі заглядає, а він думає, як мій авторитет у німців більше зміцнити. І зміцнив. А самого його повісили. Ви ж його, будь ласка, в шифровці відзначте! Герой!
— Нога як?
— А що нога! Людина — не тварина. Це тварині без ноги погано. А в людини головний предмет — совість. — Сказав зажурено: — Ось про що я все думаю. Бачиш, частину ноги відрізали, а я її все відчуваю, і навіть п"ятка болить. А її нема. Але є люди, у котрих пам"ять про Вітчизну одбило. А Вітчизна, вона ж однаково, що ти сам: де б ти не був, вона є і болить, Коли її навіть немає. Хто ж вони, ці виродки? Ненависники, слабодухі чи просто гади? — Помовчав. Поскаржився: На німців у мене нервів вистачає: у очі дивитись. А на цих терпіння немає. Згадую, як тоді гранатою у хвіст літака бабахнув. Особисто велике задоволення одержав. — Повідомив довірливо: — Собі в компанію я цілий гадючник зібрав.
— Тільки ти гляди не гарячкуй.
— Все буде акуратно. Я розумію.
І ні разу, навіть натяком, Тихон Лукич не поскаржився на те, що став жертвою жорстокого замислу. Він навіть радів таємно, що перехитрив Дітріха, ніби піймав його в його ж пастку. Розповів Вайсові:
— Кажу цій сволоті: «З моєю ногою ви здорово придумали. Вам, може, тепер залізний хрест дадуть. То ви масове виробництво диверсантів-інвалідів організували б». І рекомендую йому для цієї справи найбільшу підлоту. Він клички записав. Пообіцяв продовжити досвід, коли зі мною буде все гаразд. Знатимуть гади, як Батьківщиною торгувати.
Повертаючись разом з Дітріхом з госпіталю, Вайс мусив вислухати похвалу на адресу Гвіздка.
— Це справжній російський Іван, — казав Дітріх. — Простодушний, довірливий. Я хотів би мати такого слугу, тільки з здоровими кінцівками. Він мені навіть сказав, по своїй російській наївності, що з однією ногою жити дешевше: вдвічі менші витрати на взуття. Я був такий зворушений — адже він зовсім на мене не сердиться, — подарував йому пляшку рому.
Вайс дивився на вузьку потилицю Дітріха, на його тонку білу шию, на худі, високі, безмускульні плечі, і йому було нестерпно важко зберегти спокій.
Переборовши себе, він поринув у думки про Тихона Лукича і про тих людей, котрі, як і Тихон Лукич, тут побачили в ньому, у Вайсові, представника Радянської влади.
А ті, хто заслужив покарання… ті від покарання не втечуть. Уже в кількох школах Вайсові співробітники навчилися майстерно налагоджувати вибухівку для гранат і підривних зарядів блискавичної дії. Диверсійні групи, оснащені такими вибухівками, самі підривалися на них раніше, ніж встигали застосувати зброю в тилу Радянської країни.
І закинені в радянський тил з фальшивими документами, які позначив Вайс або хтось з його людей — в певному місці документи проколювали голкою, — диверсанти виявлялись міченими не тільки цим: скрупульозно, так що позаздрив би будь-який кадровик, у картотеці радянської контррозвідки, завдяки зусиллям Вайса та його помічників, педантично і акуратно було зібрано всі відомості про таких диверсантів.
А коли до групи щастило залучити свою людину, як це було з Гвіздком, така група довгий час працювала на холостому ходу, влаштовуючи безпечні вибухи в тих місцях і в той час, як вказували чекісти. І весь розвідувальний штаб абверу розробляв донесення групи, підконтрольної чекістам. Донесення, пройняті дезінформацією, з якої терпляче спліталася пастка, що часто мала не менше значення, ніж безшумний розгром цілої ворожої дивізії.
Чекісти люб"язно забезпечували таких абверівських розвідників прекрасно виконаними кресленнями, над якими довго сушили голову радянські конструктори, щоб з найбільшою технічною переконливістю вигадати вразливі ділянки броні нових радянських танків. І потім по цих ділянках акуратно й прицільно, але безуспішно стукали німецькі бронебійні болванки.
Загальний список праці радянської розвідки можна було б продовжувати безмежно. Але первинним вихідним поштовхом для всього цього складного творчого процесу була робота таких, як Вайс.
Про наслідки від початку своєї роботи Йоганнові Вайсу було відомо не завжди. Але він знав, як часто первинне, достовірно точне повідомлення ставало основою для розробки операцій, над якими працювали сотні спеціалістів різних галузей знань.