Удар по щоці на мить приголомшив Вайса. Рука його мимоволі лягла на кобуру пістолета, але він миттю опанував себе. Усміхнувся. Усміхнувся без будь-якого внутрішнього зусилля, бо не хотів, щоб Генріх якось інакше реагував на його слова, всім серцем, розумом прагнув цього, чекав цього, сподіваючись, що не все ще втрачено. І якою б ціною йому не довелося заплатити за своє відкриття, він ішов до мети вперто, методично, з розрахунком, щоправда, не думаючи, що саме ляпасом закінчаться його пошуки. Мабуть, можна було не застосовувати таку крайність, щоб змусити Генріха розкрити те людське, що в ньому що збереглося. І все ж це зрештою не промах, а вдача, і тепер треба тільки поміркувати, як правильно нею скористатися.
Дивлячись Генріхові в очі, Йоганн сказав офіційним тоном:
— Гер Шварцкопф, ви образили мене як офіцера. Ви, звичайно, розумієте, що таке честь мундира і як її захищають?
— Ти хочеш стрілитися зі мною? — глузливо запитав Генріх. — Будь ласка!
— Ще чого! — сказав Вайс. — Я не хочу, щоб мене судив військовий суд.
— Так що тобі треба?
— Ти добре грав у шахи, — замислено сказав Вайс, намагаючись виграти час. — Якщо не розучився, можливо, зробиш ласку зіграти зі мною?
— Нащо?
— Хто програє — розплачується життям. Спосіб — за власним бажанням. І тільки.
— Я згодний, — без вагання промовив Генріх.
— Прекрасно! — із зайвою запальністю вигукнув Вайс.
— Ти що, думаєш, за шахами ми помиримося? — підозріливо подивився на Вайса Генріх.
— Ні! — рішуче одрубав Вайс. — Ні в якому разі. Але тільки, знаєш що, давай до турніру забудемо про те, що відбулося зараз ніж нами. Спробуємо бути вольовими хлопцями, гаразд? Мені це буде важче зробити, ніж тобі. Але я намагатимуся тимчасово забути твою образу.
— Надовго?
— Завтра ввечері будемо грати.
— Чому не сьогодні?
— Якщо ти наполягаєш…
— Добре, до завтра, — сухо сказав Генріх і одразу гнівно додав: — Але пам"ятай, якщо ти збираєшся вибачити мені ляпаса, то я не збираюся вибачати тобі твої слова! Отже, до завтра. — і Генріх хотів підвестися. Але Вайс порухом руки стримав його:
— А чому нам не побути зараз разом? Ти що, боїшся мене?
— Чого це рантом? — зневажливо озвався Генріх. — Це ти злякався, не застрелив мене відразу ж, на місці.