— Хто ж тоді був той солдат, що відпустив мене?
Вольф Вінц, низькорослий, широкоплечий, сутулуватий, із зламаним носом, довго не йшов на одверті розмови.
Та якось увечері, коли вони вдвох залишилися в гаражі, Вінц спитав Йоганна:
— Ось ти, молодий і спритний чоловік, чому працюєш тут, а не в СС, не в гестапо, — ось де такому хлопцеві сходи вгору.
— А ти чого по них не йдеш?
— Я робітник.
— І тобі це подобається — бути робітником?
— Авжеж, — сказав Вінц. — Подобається.
— А де носа перебив, на роботі?
— Так, — сказав Вінц, — на роботі. Недбало вправляли мозок, от і зламали.
— Хто?
— Та кому вже належить.
— Зрозуміло, — промовив Вайс.
— Що саме?
— Сміливий ти хлопець.
— Це тому, що так кажу? — Вінц усміхнувся. — Не бачив ти, виходить, справжніх сміливих хлопців.
— Авжеж, я не був на фронті, — прикинувся наївним Йоганн.
— Вони не на фронті.
— А де?
— В гестапо!