Вайс знав, що ця його сміливість може не сподобатись.
Майор і справді підійшов тільки для того, щоб, не підвищуючи голосу, зробити Вайсові зауваження за недоречне втручання. Але солдат, тримаючи в одній руці якусь картину в масивній рамі, а другою освітлюючи її ліхтарем, промовив чітко:
— Жан-Етьєн Ліотар, вісімнадцяте століття, оригінал!
Герберт зблід.
— Пане майор! Це неможливо. Зберігається для особистої колекції фельдмаршала…
Вайс, загортаючи картину в папір, недбало кинув через плече:
— Тільки тоді, коли від неї відмовиться пан групенфюрер СС, — і, затиснувши картину під пахвою, виструнчився перед майором.
Той махнув рукавичкою:
— Пшов. — І повільно, замисленою ходою попрямував до виходу.
Йоганн, грубо відтіснивши плечем Герберта, встиг відчинити ворота перед майором. Потім забіг наперед, відчинив дверцята машини, поклав картину на заднє сидіння і знову виструнчився, притиснувши праву руку до пілотки, а лівою притримуючи дверцята.
Два наступних дні Штейнгліц, як і раніше, мертвими, сліпими очима ковзав по Вайсовому обличчю, здавалося, не бачачи його. І всі накази Вайс виконував мовчки.
На третій день вранці Штейнгліц промимрив сонно:
— Ім"я?
— Рядовий Йоганн Вайс, пане майор!
І більш ні слова.
І лише вночі, коли Вайс віз майора із заміської резиденції оберфюрера СС у готель, Штейнгліц так само мляво і сонно поцікавився:
— Хто твій начальник?
— Пан майор Аксоль Штейнгліц!
— Добре, нехай так.
І знов кілька днів тільки ледь виразне коротке бубоніння майора, який наказував, куди їхати.