Кивнувши, я постарався все пояснити.
Так я опинився в Тир-на-Нготі. Коли зійшов місяць і в небесах з"явилося слабке віддзеркалення Амбера, з серпанком обрамляючих його зірок, які блідим ореолом оточили його вежі, і крихітні відблиски замиготіли на стінах, я вже чекав разом з Рендомом і Ганелоном, чекав на самій вершині Колвіра, де на камені вирубані три грубих щаблі.
Коли місячний промінь торкнувся їх, поступово стали проявлятися сходинки, що вели через величезну прірву до неба, туди, де над морем висіло місто-привид. Коли світить повний місяць, сходи міцніше всього. Я ступив на камінь… Рендом тримав повну колоду, моя Колода лежала в кишені куртки. Грейсвандір, викувана при місячному світлі на цьому самому камені, зберігала свою силу і в небесному місті, і я взяв її з собою. Я відпочивав весь день, і у мене був посох, на який я міг опиратися. Ілюзія часу і відстані… Я якось піднімався в небо… не звертайте ані найменшої уваги на пересування: якщо ви ступили на небесну драбину, то піднімаєтеся не по-порядку, зі сходинки на сходинку. Одна нога тут, інша там, — і чверть шляху залишилася позаду, хоча моє плече все ще відчувало прощальний потиск Ганелона. Якщо я пильно вдивлявся в сходи, її мерехтлива безперервність зникала і далеко під собою я бачив океан, ніби через прозору лінзу… Я втратив лік часу, хоча опісля завжди здається, що шлях був недовгий… Праворуч від мене, в глибині під хвилями з"явилися блискучі загнуті обриси Рембо. Я згадав Мойру, подумав, як вона там живе. Що станеться з нашим підводним двором, якщо Амбер колись впаде? Чи залишиться Відображення в цьому дзеркалі цілим? Чи камені і люди теж будуть розкидані, як кістки в підводних казино-каньйонах, над якими плаватимуть кораблі? Води-вбивці мовчали, залишивши Корвіна в збентеженні, хоча він і відчував різку біль у боці.
На вершині сходів я увійшов в примарне місто, як входять у Амбер, по незліченних сходинках, вирубаних на зверненому до моря схилі Колвіра.
Я знову сперся на поруччя, дивлячись на свій світ…
Чорна Дорога йшла на південь. Вночі її не було видно, але яке це мало значення? Я знав, куди вона веде. Вірніше, Бранд сказав мені це. Оскільки, як мені здавалося, він виснажив відпущений людині запас брехні, то я вважав, що знаю, куди веде Чорна Дорога.
У нескінченність.
Від сяючого Амбера і могутнього, чистого, пишного найближчого Відображення, через поступово темніючі вторинні Відображення, що розходяться в усіх напрямках, далі і далі, уже через якісь потворні Відображення, і ще далі, по тих світах, які можна побачити тільки п"яним, в маренні або хворобливому сні, і все далі, повз ті місця, де я змушений зупинитися… Я буду змушений зупинитися…
Як виразити простими словами те, що зовсім непросто? Напевно, треба почати з соліпсизму — твердження про те, що нічого не існує, крім самої людини, або, принаймні, як воно є насправді, крім свого власного існування і відчуттів. Де-небудь в Відображеннях я можу знайти все, що уявляю. Як і будь-який з нас. Чесно кажучи, це не виходить за межі людського Я. Можна заперечити, як це робимо майже всі ми, що ми самі створюємо власні світи, Відображення, в які йдемо, з субстанції власної душі, що тільки ми самі існуємо реально, що Відображення, по яких ми подорожуємо, всього лише проекція наших власних бажань.
Не знаю, чи вірний цей аргумент, але він досить вагомий. Він пояснює багато в відношенні нашої сім"ї до людей, країн і речей поза Амбером… А саме — ми лялькарі, а вони — наші ляльки, іграшки, звичайно, іноді оживаючі і навіть небезпечні, але це входить в правила гри. За своїм характером всі ми — імпресаріо, і відповідно звертаємося одне до одного. Хоча питання «чому?» приводить прихильників соліпсизму в деяке замішання. Завжди можна уникнути цього, оголосивши незручні питання неправомірними. Як мені часто доводилося помічати, більшість з нас в своїх справах майже чисті прагматики. Майже…
І все ж, все ж у цю струнку картину вривається один тривожний елемент. Але ж є місця, де Відображення божеволіють… Якщо цілеспрямовано продиратися крізь Відображення, шар за шаром, на кожному кроці, знову-таки умисно, віддаючи частину свого розуму, то нарешті потрапляєш в божевільну країну, і далі шляху немає. Навіщо це робити? У надії на осяяння або на нову гру… Але коли опиняєшся там, а всі ми були в цій країні, то розумієш, що дійшов до краю Відображень або до кінця власної свідомості — як ми завжди вважали, це синоніми. Але тепер…
Тепер я знаю, що це не так. Тепер, коли я стою в очікуванні під Двором Хаосу, і розповідаю вам про це, я знаю, що це не так. Але я знав це і тоді, тієї ночі в Тир-на-Нготі, і ще раніше, коли я воював з людиною-козлом в Чорному Крузі на Лорені, знав це в маяку Кабре в той день, коли я втік з темниці Амбера, коли я дивився на занапащений Гарнаті…
Я знав, що там ще не кінець, тому що Чорна Дорога вела далі. Вона проходила крізь безумство і хаос і продовжувала свій біг. Тварюки, що проходили по ній, звідкись з"являлися, але я їх не створював. Якимось чином я допоміг їм пройти, але вони з"явилися не з мого варіанту дійсності. Вони створили самі себе або хтось ще створив їх — в даному випадку це значення не має — і це розривало на частини всю затишну метафізику, створену і розвинуту нами за століття. Вони увійшли в наш заповідник, вони були чужинцями в ньому, погрожували йому, погрожували нам. Фіона і Бранд вийшли за ці межі і знайшли щось там, де, за переконанням інших, нічого не існувало. У якомусь сенсі ця новина вартувала небезпеки, яку вона несла з собою. Ми були не одні, а Відображення в дійсності не наші іграшки. Ніколи вже я не зможу дивитися на Відображення по-старому.
І все це тому, що Чорна Дорога вела на південь і йшла за кінець світу, і я не зможу пройти її до кінця…
Тиша і сріблясте світло… Я відходжу від перил, спираючись на посох, проходжу через затягнуту туманом, перевиту серпанком, розписану місячним світлом тканину видінь в дивне місто… Привиди… Відображення тіней… образи ймовірностей… Те, що може і могло статися… втрачена можливість… набута можливість…
Тепер йду по бульвару… Фігури, лиця багатьох знайомі мені. Що вони роблять? Важко сказати… Губи деяких рухаються, на деяких лицях пожвавлення… Я не чую слів. Я проходжу повз них непоміченим.
Ось одна з цих фігур… Жінка одна, вона когось чекає… Її пальці розв"язують хвилини часу, відкидаючи їх в сторону… вона дивиться в іншу сторону, але я хочу побачити її обличчя… Знак того, що я побачу чи повинен бачити його… Жінка сидить на кам"яній лаві під сучкуватим кривим деревом… Вона дивиться на палац… Мені дуже знайома її фігура… наблизившись, я впізнаю Лорен… вона продовжує дивитися вдалину, повз мене, вона не чує, що я кажу, що помстився за її смерть.
Не в моїх силах бути почутим у Тир-на-Нготі. Те, що дає мені силу, висить у піхвах у мене на боці.
Витягнувши Грейсвандір, я піднімаю його над головою і візерунок на клинку оживає під місячним світлом. Я кладу шпагу на землю між нами.
— Корвін!
ebooksa