Тубільці теж не хотіли осоромитися перед добрим білим. Кожен вирішив подарувати йому свою найкращу річ. Але Бенгас збагнув, що на це згайнується дуже багато часу, тому, піднявши бойовий ріг, дав сигнал усім залишатись на місцях. Потім підійшов до Павла й подарував йому чудову табакерку з різьбленої буйволячої ратиці, довгий бойовий спис, великий лук та сагайдак отруйних стріл.
Кабанга втирав сльози.
— Добра біла людино, залишайся з нами! — благав він. — Ми дамо тобі кокосових горіхів, багато бананів, багато коржів печеного таро! Якщо й цього мало — вибери собі за дружину найхоробрішу дівчину племені! Ти тільки покажи вогненним луком, яку хочеш, — і вона буде твоя! А коли прийдемо на нові землі, збудуємо тобі найміцнішу хатину, в яку не протікатиме жодної краплини води!
Його слова були підтримані схвальними вигуками. Знявши з себе найкраще наруччя, Кабанга простяг його Павлові. Потім мовчки підніс угору спис і торкнувся ним чола.
Вервечка з десяти носіїв пірнула в морок пралісу. Останнім рушив географ, услід йому пролунав трикратний прощальний вигук племені.
Перед вів Капоко.
За ним крокувала решта: Гама, Нгвуно, присадкуватий, але жвавий і рухливий парубок Лія, Онда та ще шестеро тубільців, яких Балканов майже не знав. Всі носії були одного віку, майже однакові на зріст і так поцяцьковані татуїровкою, що здаля здавалося, ніби вони з ніг до голови закутані в ятерину…
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
П"ять днів продирались мандрівники непрохідним лісом.
Стежка кривуляла понад долинами вузеньких річечок або збігала в похмурі ущелини. В джунглях панували сутінки. Сонце на блакитно-сивому небі було оповите рудуватою імлою. Тихо погойдувалось висле листя кокосових пальм, бананів та динних дерев. Химерними потворами звивалися кактуси. Кивало цупке півметрове латаття хлібного дерева. Повітря сповнював важкий сопух зотлілої деревини, вогкості та лишаїв. Тільки де-не-де крізь непроглядні шати блискав самітний сонячний промінь. З вереском розлітались на всі боки сполохані птахи, шугали у верховіття переколошкані павіани, які доти лінькувато куняли на ліанах. Ступаючи по-котячому і відгавкуючись, шилися в хащі сріблясті шакали. А потім знову нависала мертва тиша, тільки сухий хмиз потріскував під босими п"ятами носіїв…
Уночі сходив великий блідий місяць. Нерухоме сплетіння дерев ставало фантастично гарне. На бананові плахти лилося з неба мерехтливе сяйво й немов бісером оздоблювало розквітлі орхідеї, проникало крізь примхливо-тендітне листя бамбуків та перисті крони пальм. З дерева на дерево, наче гадюки, плазували безкінечні ліани. Мацаками велетенського спрута здавалось повітряне коріння мангрів.
І знову розвиднялося. З-за далеких лісів виринало сонце. На відкритих місцях сичали отруйні змії, незграбно переставляли цурпалки ніг велетенські тропічні черепахи. Скорпіони, завтовшки з добрий корабельний мотуз, стрілою перебігали стежку, люто сичали й ховались у лісовому смітнику. Злодійкуваті промінчики сонця часом розтинали сутінь вікових дерев і спалахували золотим зайчиком на попелястому зморшкуватому панцирі суходільних раків.
Спека й задуха ополудні ставали нестерпні навіть під непроникним наметом лісу та в чорних хащах велетенських папоротів.
На географову думку, за ці п"ять днів експедиція наблизилась до країни гаубау на добрих десять ліг.
Ночі були прохолодні, ясні, зоряні. В хащах прокидались хижаки й глухим лютим ревінням наганяли страху на все живе. Павел так і спав, міцно пригорнувши карабін. Домбо і вві сні тримав руку на колодочці пістолета. Тубільці ні на мить не розлучалися з гострими списами, ладні схопитися при першому підозрілому шерхоті. Інколи, прямуючи на нічний розбій, повз табір проходили леви. Вони грізно гарчали, але жодного разу не наважувались напасти на людей.
Мандрівники вирушали в дорогу раннього ранку. Павел поспішав дістатися до першого-ліпшого тубільного селища, сподіваючись там дізнатись бодай дещицю про старого Балкана.
На карті Сімоне Альвареса поблизу не було позначено жодного населеного пункту. До найближчого з них лишалось ліг із п"ять важкої, виснажливої путі. Попереду чекало ще кілька гірських перевалів, укритих густими джунглями.
Спека та задуха тропічного лісу швидко виснажували людей, і перепочинки ставали педалі частіші й триваліші.
До мети лишилося ще днів десять. За кожною лігою дороги Павел чимраз дужче збуджувавсь, квапив носіїв, палаючи бажанням чимшвидше дістатись до країни, де знайшла пришиб ота таємнича біла людина з тубільних переказів. Однак носії щось не дуже хапались уперед. Вони сердито перегукувалися, неначе ось-ось ізчепляться навкулачки. Лія хрипким голосом тяг якусь безкінечну пісню. Тільки Домбо з Камбелою пленталися слідом за географом і про щось таємничо перешіптувались.
ebooksa