Носії рушили далі. Настрій у них помітно піднявся, вони жваво перегукувались, дехто голосно співав, дехто грав на сопілці. Прикрий випадок із Нгвуном був майже забутий. Але прогнаний негр несподівано знову з"явився між чагарів. Зрозумівши, що його помітили, він швидко пошивсь у хащі. Та трохи згодом чорна присадкувата постать промайнула за деревами вдруге. Нгвуно вибравсь на відкриту галявину, зупинився на видноті й погукав хлопців, але жоден не відгукнувсь. Тільки Камбела, затулившись долонею від сонця, довго дививсь у той бік. Нгвуно знову заходився кликати. Капоко насторочив вуха, але не обертавсь. Хлопці не могли подарувати Нгвунові того, що він підняв руку на білу людину, рятівника племені. Вони вважали, що коли б Нгвуно встиг тоді вистрілити в географа, то його отруйна стріла по черзі штрикнула б усіх людей племені. Через те й зневажали Нгвуна.
— Маба Капоко-о-о! — волав Нгвуно. Видно було, що хлопець упав у розпач, і тільки людяність Капока могла його врятувати. Одначе ватажок носіїв не схилявся до поступок. Кожного разу, коли Нгвуно починав горлати, обличчя в Капока хмурніло, губи міцно стулялися, а брови супилися над палаючими гнівом очима.
Нгвуно добре знав суворий норов своїх одноплемінців. Хоч подеколи він досить близько підходив до гурту, але жодного разу не наваживсь наздогнати його й пристати до своїх товаришів. Через те голос йому ставав дедалі сумніший, плачливий і розпачливий.
Очевидно, для Нгвуна не було пощади, й він, мабуть, знав це ще тоді, коли сидів під плакучою вербою, обхопивши руками коліна й утупивши очі в землю. Павел розумів, що на такий ганебний вчинок хлопця штовхнула спрага, й вирішив простити йому, але негри були іншої думки.
«Що стане з оцим бідолахою? — міркував Павел. — Що йому в світі робити? Може, надумається повернутись до племені»?
З невеликими перепочинками мандрівники просувались уперед до самого смерку. За ними серед зелених лугів та лісів рухалась маленька чорна цяточка — Нгвуно.
На якомусь лисому пагорбі носії, уздрівши Нгвуна, загрозливо загукали:
— Куна мунту! (Нікчема!)
Павел прикмітив, як двоє з них поскидали на траву ноші й сіли відпочивати. Цей несвоєчасний привал здавсь йому дуже підозрілий. Тим паче, що одним з двох був Капоко.
— Чого це ви раптом розсілися? — спитав, дійшовши до них, Павел.
Негри мовчали.
— Причікують Нгвуна, гамба! — замість них відповів Домбо.
В очах у молодих тубільців палав вогонь гніву. Зведені докупи брови не провіщали нічого доброго.
— Рушайте! — наказав їм Павел. — Я тут керівник — і все вирішую тільки я!
Капоко зіщулив очі й невдоволено пробурчав:
— Нгвуно йде за нами. Ми не хочемо його. Він — мотоко!
Потім пильно подививсь назад, і обличчя йому пересудомилося гнівом.
Нгвуно вже підходив. Утупивши очі вперед, трохи нахилившись, благально вимахуючи списом, він, здавалось, насилу переставляв ноги.
У двох негрів, мов у пропасниці, тремтіли руки, обличчя палали жагою помсти.
— Рушайте! — суворо наказав Павел.
ebooksa