Серед улоговини здіймався острівцем гайок плакучих верб. Їхні сріблясті крони здавались величезними кулями на тонких ніжках.
Від самого ранку подорожніх снадила страшенна спрага. В шкіряних міхах ще лишилося зо дві пригорщі кукурудзяного зерна, скількись коржиків печеного таро та шматок-другий в"яленого м"яса, але водяні бурдюки геть позсихались, аж пошкарубли.
Отже, вздрівши вербовий гай, негри з радощів заверещали:
— Бааа! Бааа! (Вода! Вода!)
Покидавши ноші сторч, вони зграєю голодних шакалів дременули до джерела. Домбо й собі почукикав за ними, але Павел сіпнув його за руку й сердито гримнув:
— Куди вас несе?!
— Бааа, гамба! — відповіло негреня, та зустрівшись із Павловим поглядом, знітилося й нахилило голову.
— Гукни носіям, хай вертають назад! — суворо наказав Павел. — Щоб ніхто й з місця не зрушив!
Домбо наздогнав тубільців і переказав їм Павлові слова. Хлопці зняли невдоволений лемент. Перший зробив крок назад Капоко. Решта вагалась. Очі їм немов поприростали до плакучих верб, де мав бути струмок. Дехто знову подався туди. Але Павел не жартував. Пронизливо свиснувши, він клацнув затвором, на сонці блиснуло металеве дуло рушниці. Носії наче у землю повростали, а тоді похнюпили голови й один по одному почвалали назад. Постававши за кілька кроків од своїх нош, вони спопеляли географа лютими очима.
Павел наказав посідати. Капоко негайно виконав його наказ. Інші сердито бурчали й супились.
— Сідайте всі на траву! — гримнув Балканов, суворо кивнувши на місце побіля клунків.
Домбо переклав його слова. Тубільці, які від спраги ледве дихали, шпурляли в бік географа блискавки. Павел вичікував, тримаючи карабін у руках. Він наполегливо дививсь на носіїв, пантруючи кожен їхній рух. Услід за Капоком ще один хлопець із татуйованим дрібненькими зірочками обличчям, плескатим носом та білим кільцем у лівому вусі повільно поплентавсь у холодок під олійну пальму й собі сів. За ним потяг ноги третій, потім четвертий, п"ятий…
Негри не зводили ворожих поглядів з білої людини, яка стояла, розчепіривши ноги, ії тримала наведену на них рушницю. Сувора, але спокійна, біла людина дивилась очима, повними непохитної рішучості.
Павел підійшов до гурту й теж сів. Негри навіть не приховували своєї ворожості. Дорога страшенно виснажила їх. Обличчя їм заливав піт, у грудях свистіло, м"ясисті губи порепались. Лише Капоко доброзичливо всміхався. Дехто відсувавсь од географа.
— Не сердьтеся, друзі, — м"яко проказав Павел. — Хто зараз нап"ється води — той умре!
З вуст в уста прошарудів тривожний розгублений шепіт.
— Хіба вода отруєна? — спитав Домбо.
— Вода не отруєна, але ми потомились, і кожен ковток тепер — небезпечніший за отруйну стрілу.
Негри обурилися, очі їм зайнялись люттю.
Чиясь сухорлява, трохи згорблена постать прудко метнулась назад. То був Нгвуно. Павел глянув на нього краєм ока й пополотнів. Негр стояв, грізно вишкіривши зуби. На туго напненій тятиві в нього тремтіла отруйна стріла. Павлова рука непомітно ковзнула назад, і проти сонця блимнуло пістолетне вічко. Лунко ляснув постріл. Негри від несподіванки попадали ниць.
ebooksa