Над сухою травою з вереском ширяли священні яструби-фіглярі, а стежиною, почувши людські кроки, врізнобіч тікали отруйні змії та мурав"їди з довжелезними, наче хоботи, писками.
Розпечений порох обпікав неграм п"яти.
Капоко, прудконогий і невтомний, ще й досі вів перед. За ним перевальцем плентались інші носії, залишаючи по собі хмару куряви, яку вітер похапцем односив убік.
Обмотавши капелюх банановим листом, Павел човгав позаду, розхристаний, облитий потом. Він задумливо дивився на безмежну савану, зупинявсь на лисих пагорбах, стежив за польотом фіглярів. І хоч перед очима пропливали дивні, небачені досі картини, думка його снувалася ввесь час навколо спустілої хатинки в тубільному селищі та отих кострубатих літер. Тепер не могло вже бути ані найменшого сумніву в тому, що біла людина, про яку ходять перекази серед навколишніх племен, — не хто інший, як його рідний батько.
Що з ним сталося? Як пощастило йому вислизнути з пожадливих пазурів шукачів діамантів? Як потрапив він до племені гаубау?..
Павел ні на мить не міг заспокоїтись. Перед очима увесь час маячіли вирізані на сволоці літери, й серце сповнював радісний трепет: батько таки живий, він, Павел, уже став на певний слід.
За ці три дні Нгвуно з"явивсь удалині лише раз, і відтоді його вже не бачили. Власне, про нього ніхто й не згадував. Інше почуття, дужче за жадобу помсти, ятрило тепер тубільців, змушуючи пантрувати на всі боки: голод. Якщо протягом доби чи двох не пощастить добути поживки, то ніхто не зможе далі й кроку ступити. А поблизу не було й сліду людської оселі.
У шкіряних міхах лишилось з десяток кокосових горіхів, які, за Павловим наказом, ніхто не мав права брати: недоторканний запас. Вода бовталась лише в одному бурдюку, та й тієї було десь на півдня.
Єдиний рятунок — уполювати щось. Через те Павел часто зупинявсь і з біноклем у руках оглядав безмежну савану. Ген удалині видно зелені довгасті плями боліт. Але за весь час ніде не майнула в сухій траві темно-сива спина носорога або довга шия страуса, не блимнула, задерши голову догори, прудконога смугаста зебра, білогривий гну чи бодай антилопа або орикса. Від самого ранку не перебіг стежину навіть нужденний заєць. Немилосердне сонце та спрага давно вже попроганяли звідси дичину. Тварини переселились туди, де йшли дощі.
Павла чимдалі дужче охоплювала тривога. Проте він намагався опанувати себе й не виявляти перед іншими похмурого настрою. Часом підступав розпач, але Балканов умить розганяв чорні думки, мов докучливі мухи.
«Людина повинна бути смілива й стійка і в найтяжчі хвилини! Ніколи не треба занепадати духом!» — сам себе підбадьорював географ.
І знову брав у руки бінокль…
Коли сонце трохи підбилось над обрієм, Павел помітив далеко попереду зелений гайочок. А щойно його стало видно простим оком, негри радісно загорлали й завимахували руками. За дві години вони вже сиділи навколо невеликого джерела з чистою прозорою водою, в яку з усіх боків зазирали очерети, плакучі верби з довгими розпущеними косами і навіть кілька смоков, рясно всипаних ясно-червоними, терпкими, наче кислиці, плодами. Обіч розчепірили парасольки дві самітниці пальми. Справжня оаза! Колись візантійські імператори, щоб якнайшвидше згубити людину, висилали її до оаз. Атож, пещеним царедворцям таке місце, можливо, й здавалося страшнішим за каторгу, але для подорожнього, котрий днями мріяв про ковток води, оаза була порятунком.
Під час відпочинку Павел знову застеріг Домба:
— До кокосових горіхів щоб ніхто й не доторкнувся. Пошукаємо дичини або плодів.
Домбо не відповів, а просто мовчки пересів до самих міхів з горіхами. Боявся, щоб виголодані хлопці не розхапали їх, не питаючи на те дозволу. А тим часом тубільці, повмощавшнсь у холодку під плакучими вербами, про щось змагалися. Дехто крадькома позирав на горіхи, інші мовчали, похнюпивши голови, розгублені й пригнічені.
Капоко запропонував піти на полювання. Але Гама гадав, що краще пошукати «мавпячого хліба» — плодів баобаба. Лія заперечив йому, мовляв, плоди ті вже давно перестигли й пообпадали. Камбела увесь час сидів спершись спиною об дерево. Вилиці йому випнулось, очі глибоко позападали. Тільки чорні зіниці жваво бігали. Допаливши люльку, він підійшов до сина й щось шепнув йому на вухо.
Домбо мовчки вислухав його, а тоді зірвався на рівні ноги й гукнув Павлові:
— Тамо-тамо каже: давайте викопати корені зами!
— Зами? — здивувався географ. — Та в неї ж бульби отруйні!
ebooksa