— Ні, гамба, їх можна їж печені! Тільки сирі отруйні.
— А де ж узяти тієї зами?
— Пошукаємо! У такі місця зама росте.
Очевидно, Камбелина пропозиція не дуже захопила Балканова, бо зморшки на чолі йому не розгладились. Він нічого не відповів. Тільки вставив нову обойму в карабін і перевірив, чи не забруднилась цівка. Потім неквапним кроком подався в очерети й добру годину блукав там. Вилізши на лисий горб, довго дививсь удалину. Над саваною люто свистів суховій, кидаючи в обличчя жмені жару.
Коли Павел повернувся до оази, очі в Капока збуджено блищали. Певно, знову приборкував котрогось із своїх непокірних друзів.
— Рушаймо полювати! — запропонував Павел. — Біля речей залишимо Камбелу. Розподілимось на три групи.
Слухаючи уважно, Капоко жував у білих блискучих зубах тоненьку стеблинку цукрової тростини і обмірковував кожне Павлове слово.
— Згода? — запитав у нього Павел.
— Гаразд! — погодивсь Капоко.
Вирушили трьома напрямками. Павел, Домбо, Гама, Капоко й ще один юнак, клишоногий та натоптуваний, подались на захід, проти вітру. Негри побрали з собою списи та луки. Лише в Капока, крім списа, був ще й асагей з гарпуном, пристосований до полювання на слонів.
За якихось півліги від оази мисливці натрапили на пересохле річище. Дно було вкрите густим та в"язким мулом. Не переходячи на той бік, Капоко мовчки подавсь понад берегом. Але кроків за сто зненацька зупинився й зійшов у річище. Гострий пташиний зір не зрадив його. У мулі відбились дві пари ратиць. На колючках узбережних чагарів майоріли на вітрі пасма довгої білої волосіні. Знявши кілька пасом, Капоко щодуху майнув наздоганяти своїх, вимахуючи списом. Павел з неграми зупинились.
— Гамба, гну! — зводячи подих, вигукнув Капоко. — Білогриві гну! Аді гну щойно були тут!
— Гну? — здивувався Павел. — Може, носороги?
— Білогриві гну! — стояв на своєму негр, показуючи волосінь. — Таку білу гриву має тільки гну.
Павел швидко попрямував крізь чагарі у бік акацій і підніс до очей бінокль. Доки сягав погляд, лише перепалена суховіями трава грала хвилями під вітром. Сонце кидалося жаром, гарячий подих повітря смалив обличчя й руки. Савана гула й стогнала. Непорушне лишалось тільки кругле громаддя баобабів та хлібних дерев, що подекуди росли на рівнині. Але Павел невтомно водив біноклем. З сусіднього куща, сховавши голову в листі, пильно п"явсь очима вдалину Капоко.
— Бачу! — раптом прохопивсь Павел і немов застиг на місці. Тільки від хвилювання закліпав очима. — Домбо!
Негреня підбігло й шугонуло під акацію:
— Що сказав гамба?
— Кажу: бачу гну! Вони рухаються в наш бік!
Домбо переклав його слова неграм. Але Капоко вже й неозброєним оком помітив дичину.
ebooksa