Слідами вигнанця

Обійшовши навшпиньки круг селища, Павел зупинився біля одного термітника, де варта ще не встигла підняти всіх на сполох.

Діставши кишеньковий ножичок, він обережно відколупав з гарної тераски шматочок будівельного матеріалу. Але це не уникло пильного ока сторожі. Помітивши зруйноване місце, вона негайно подалась до казарм, і звідти вийшов розвідувальний загін; його бійці, добре обстеживши розміри пошкодження, негайно метнулися сповіщати про це мешканців будинку. За секунду-другу ввесь термітник загрозливо загув. Незліченні комашині полчища завирували, вистромлялись надвір, люто скрегочучи щелепами. Кілька загонів маленькими групками збігли на стріху.

— Нападатимуть на нас, гамба! — попередило негреня. — Тікаймо!

Але Павел — мов то й не до нього. Він пильно вивчав дивне містечко найменших будівельників континенту.

А комахам було не до жартів.

За якусь хвилину з термітника потяглася довга жива стрічка — бойова колона. Вона звивалася зигзагом і швидко сунула вперед, вилискуючи проти сонця, мов металевий ланцюжок. Комахи лютували. В авангарді рухалась гвардійська дивізія. Перед таким військом Павел квапливо відступив назад, але розгубився й став: ліворуч обхідним маневром наступала інша армія, що виринула немов з-під землі. Домбо вже кивав п"ятами до річки. Павел і собі дременув до води. Саме в цьому місці якась добра душа перекинула через течію довгий підвісний місток. Тубільці потойбіч лементували, квапили географа й аж стрибали з нетерплячки. Коли Балканов перебіг очеретяною кладкою на той бік, Капоко розв"язав ліану, й місток шубовснув одним кінцем у воду. Незабаром спадистий протилежний берег геть побілів од комашні, неначе там випав сніг. Чималий загін термітів спробував форсувати річку плавом, але вода поглинула сміливців. Незліченна армія люто ширяла на всі боки, шукаючи переправи. Але, не знайшовши бодай перекинутого через річку дерева, військо змушене було відійти…

Мандрівники рушили далі, і на термітів більше ніхто не озиравсь.

Але через деякий час Гама та Лія мусили зупинитись і покласти Камбелу в холодку під старим гуаво з великим визубленим листям. Поранений сіпався в передсмертній пропасниці, глухо й хрипко стогнучи. Таємничо перезирнувшись, негри підступили до хворого. Домбо враз збагнув, що означають ці погляди, метнувсь до батька, обхопив його руками й зайшовся плачем. Потім, мов навісний, схопився й простяг до географа руки:

— Гамба, добрий гамба, допоможи моєму тамо-тамо!

Павел співчутливо глянув у повні розпачу очі негреняти.

— Гамба, проганяй лихий дух! — тремтячим голосом благав хлопець. — Мій тамо-тамо добрий! Допомагай тамо-тамо!

Тубільці тривожно перешіптувались.

— Добра біла людино! — озвавсь Капоко. — Дай Камбелі жовтої води!

Павел зітхнув, підвів очі й сумно глянув на тубільців, які чекали, затамувавши подих, що робитиме біла людина. А що можна зробити, коли хворий уже стоїть однією ногою в могилі! А очі тубільців прикипіли до похідної аптечки. У ній лежала пляшечка з «жовтою водою». Та ніяка вода, ніякий «сивий попілець», ніяке «біле зернятко» тепер уже не могли зарадити. Павел добре це знав, і нестерпний біль шматував йому серце. Тільки в казках існує «жива вода», яка може видерти людину з пазурів смерті. Та як це розтлумачиш оцим наївним великим дітям? Що б він не сказав, вони не віритимуть.

Камбела застогнав, повернув голову й глянув на Павла жахливо виряченими очима. Павлові забракло сил зносити цей погляд далі, він вже хотів був відійти трохи вбік, але старий ухопив його за руку й щось дуже тихо зашепотів, насилу ворушачи неслухняним язиком. Павел мовчки дививсь на Камбелу. Що робити? Що діяти? Від хвилювання аж у грудях боліло. І так стояти теж не личить… Не промовивши й слова, Балканов швидко зняв пов"язку. Від рани сапнуло тліном. Діставши «жовту воду», Павел промив рану. Потім капнув на грудочку цукру кілька краплин валер"янки. Камбела пожадливо схрумав цукор. Павел помацав йому пульс. Кінець, вороття немає. Добрий старий Камбела не житиме.

Прибравши ліки в торбу, Павел знову лапнув пульс — і відсмикнув руку. Зробивши відчайдушну спробу звестись, Камбела безсило впав на землю.

— Гамба… — ледь чутно прошепотів він. — Не забувай мого сина. В нього більше немає тамо-тамо. Відтепер ти будеш для Домба тамо-тамо… Колись ти врятував старого Камбелу, але він так і не встиг тобі віддячити… Ти добра біла людина…

Засапавшись, тубілець змовк. Носії збентежено стояли впівкола. Глянувши хлопцям у вічі, він кивнув їм на Домба, щоб відвели звідси…

Пізнього вечора Камбели не стало.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ