По Камбелиній смерті минуло два дні. За тубільними звичаями, ніхто про небіжчика не згадував, так само, як було після Мавандиного похорону, бо інакше лихий дух образиться й забере тіло померлого до себе на гору Талу Монгонго. А родичам не хотілося, щоб лихі духи палили небіжчиків у своїх люльках. Тому вони ревно зберігали місце поховання в глибокій таємниці, аж доки зійде молодик, коли лихі духи перестають блукати селищем.
Камбелина смерть приголомшила Домба. Хлопець геть охляв. Він ішов сумний і мовчазний. Марімба торохтіла в нього за плечем, але Домбо не торкався її струн. Він і тепер намагавсь не відставати од інших, але крокував, утупившись почервонілими від сліз очима собі під ноги. Домбо вже не забігав уперед і не кричав голосно, не дражнив вайлуватого Лію, не гасав по чагарях за зміями й не пускав стріл у прудких яструбів. Утративши свого тамо-тамо, він ще дужче прихиливсь до географа й ні на мить не відходив од нього. Часом навіть, сам того не помічаючи, мимохіть хапався за полу брезентової куртки Балканова і йшов так годинами.
Капоко ввесь час випереджав інших. Він пильно вдивлявсь у таємничі хащі й сторожко наслухав. А молоді носії, проточившись слідком вервечкою, безжурно співали на всю горлянку.
Павел жодного разу й словом не прохопився перед Домбом про його батька, але образ старого Камбели невідступно зринав йому перед очима.
Камбела як справжній африканець ніколи не виявляв своїх почуттів. Він був навіть дещо відлюдькуватий. Але, зустрівши втраченого сина, не стримав шаленої радості, не міг затамувати сліз, які, можливо лилися в нього вперше й востаннє. Сувора, повна небезпеки та всіляких несподіванок природа Африки вимагає великої стриманості, мужності й рішучості. Тубільцеві ніколи розчулюватися й маніжитись. Можливо, саме через те в тропіках і виник неписаний закон — не рюмсати, втративши близьку людину, й без надміри хвилювання зустрічати будь-яку радість.
Після похорону Павел уже другу ніч не стулив ока й почував себе дуже виснаженим. Молоді тубільці до півночі творили заклинання, танцювали «танок смерті» й лише вдосвіта виплели небіжчикові домовину. Як і де поховали старого, Павел не знав. Це робилось далеко від табору й за всіма тубільними звичаями. Домбо з"явивсь аж уранці, побілований крейдою чи глеєм, несучи за плечима торбинку землі…
Через деякий час мандрівники ввійшли в обрідний ліс. Кора на деревах була пообдирана, й рослини нагадували мертвих велетів. Ніде не промайнув ні птах, ані звір. Скоцюрблена кора лежала долі попід голими стовбурами. Павел спитав у хлопців, що то за знак, але ніхто не відповів. Та згодом підійшов Лія й показав рукою вгору:
— Запитай у Капока, гамба. Він знає. Капоко ходив на полювання в далекі землі.
Капоко йшов кроків за двісті попереду. Географ, застромивши палець у рот, різко свиснув, як це робили тубільці.
— Десь поблизу живе плем"я, — мовив ватажок носіїв, коли решта підійшла до нього. — Земля в них уже не родить добрі бульби маніоки, дає обмаль бататів та ямсу. Через те плем"я обчухрало стовбури. Ліс швидко загине, дерева зогниють, і на цьому місці розчиститься добра земля під городи.
Павел зрадів. Якщо поблизу селище, то є нагода розпитати про гаубау та батька.
За годину подорожніх перепинила широка пересохла річка. Дно її вкривав грубий шар густого темного мулу. Зробивши кілька сот кроків угору вздовж берега, негри перейшли на той бік. Але Павел, відставши од них, вирішив переправитись ближче, вздрівши у мулі цілу низку якихось чорних, мов базальт, плит. Він зачекав, поки носії підійшли навпроти, закинув карабін за плече й стрибнув з берега на першу плиту, одначе каменюка ввігнулась, наче туге тісто. Павел швиденько переступив на іншу, але й та увігнулась, мов пружина. Третя плита раптом заворушилася, ніби жива, і Павел поквапливо стрибнув далі.
«Що за чортовиння! — підозріливо озирнувсь він. — Це каменюччя ворушиться піді мною!»
До берега лишився добрий шмат, як раптом плита, на яку хотів ступити Павел, спочатку ворухнулась, а тоді швидко поповзла вперед. Носії, постававши на тому боці, збуджено лементували, вимахуючи списами й руками.
— Габа-габа! — злякано гукав Капоко. Домбо, підбігши майже до мулу, несамовито верещав:
— Тікай, гамба! Страшно габа-габа!
Павел не знав, що то за «габа-габа», але збагнув, що йому загрожує якась небезпека. Він заходився переплигувати далі, та дивна річ! Під ногами знову заворушилось, і reoграф мало не гепнув у клейку лемішку мулу. Плита, на якій він затримавсь, поповзла вперед, мов плавучий острівець. Павел чимдуж пострибав з плити на плиту й насилу-силу таки діставсь до протилежного берега, де й досі верещав Домбо, з переляку забувши, що гамба не розуміє його рідної мови. Ухопившись за держално списа, який простягнуло йому негреня, Павел вибрався на сухе. А озирнувшись, мало не остовпів: з густого драговиння один за одним підіймалась і продирала баньки ціла «череда» вкритих чорним клейким мулом крокодилів.
Отямившись трохи, Павел так пояснив собі це явище. Коли настала посуха й зникла в річці вода, хижаки мусили шукати якогось пришибу. Вони зарились у багнюку та й поснули летаргійним сном, а як тільки почнуться зливи й знову прибуде вода, крокодили попрокидаються і подадуться на полювання. Та ось непроханий гість передчасно потурбував їх. Знесилені спекою та сном на порожнє черево, вони не змогли негайно напасти на жертву, але це ще не свідчило про те, що хижаки перетворились на лагідних ягняток.
Крокодили спроквола ворушились, і їхня темна броня вилискувала проти сонця базальтом. Нарешті розбурхані плазуни познаходили зручні ковбані, повмощувалися ще глибше, й тягучка драговина засмоктала їх.
ebooksa