— Хто стріляв?
Сімоне Альварес, умостившись на мангровому кореневищі, обмотував ноги дрантям. Він лише кивнув головою в бік негреняти, й знову заходивсь коло онуч. Обличчя йому набрякло після безсонної ночі.
Балканов очима пошукав хлопця. Домбо стояв кроків за п"ять позад нього. Карабінова цівка ще й досі курилася.
— Домбо стріляв, — розгублено пробелькотів хлопець.
— Навіщо? — трохи потеплішав голос у географа. — Мабуть, випадково смикнув за гачок? Так, Домбо?
— Треба стріляв, гамба! Змія хотіла залазь у намет! Ой, погано змія!
Аж тепер Павел помітив у чагарях величезного, метрів з десять завдовжки, удава, який ще здригався в передсмертній агонії. Голова в нього була розчереплена. Востаннє тріпнувши товстелезним хвостом, удав затремтів і застиг у поросі. Павел нахилився до небезпечного плазуна з блискучою попелястою шкірою, потім узяв тичку, підчепив його й укинув у лагуну.
Міцно стискаючи карабін, Домбо спідлоба стежив за географом. Коли плазун шубовснув у воду й по поверхні пішли широкі кола, Павел сказав:
— Добрий з тебе стрілець! І як це ти так улучив?
Негреня, потішене, всміхнулося, випнуло груди й гордовито відповіло:
— Гонсалві навчи Домба влучно стріляти!
Павел забрав карабін.
— Добрий у тебе вчитель був! Авжеж! — додав він, клацнувши затвором.
Розвиднилось. У лісі шарудів легенький уранішній бриз. Повітря сповнилось вологим подихом джунглів і пахощами прілого листя. Повітряні корені дерев, дивовижно переплетені і покоцюрблені, утворювали химерні фігури — стільчики, печери, зручні колиски з круглим сидінням. Серед цього лабіринта рослин мерехтіли пістряві метелики. Велетенські жуки напружували тишу безперервним гудом і дзижчанням.
Перший тривожний скрекіт папуги пробудив пташиний світ, і джунглі забриніли дзвінким гомоном та щебетанням. Час від часу і хащів долинав крик звіра та тріск галузяччя.
Павел звелів Альваресові згорнути намет, а Домбові — зварити сніданок. Сам же захопивсь розподіляти ношу. Альварес працював мовчки, насупивши брови. Брезентова одежина, червона хустка, пов"язана круг шиї й подерті онучі, позапихувані в давно зношені черевики — все це надавало йому жалюгідного вигляду.
Сонячний промінь, майнувши крізь густезие шатро листя, спалахнув на стволі карабіна.
Це нагадало Павлові, що настав час рушати.
Мандрівники пірнули в джунглі старою стежкою тубільців. Перед вів Альварес, услід йому ступав Домбо, а Павел ішов позаду. Він через плече негреняти стежив за Альваресом. А той ледве плентався — кощавий, з миршавою потилицею, цибатими голими ногами, вкритими сивим волосинням, і прозорими нашорошеними вухами.
Йшли мовчки. Домбо раз по раз торкав рукою марімбу, що висіла через плече. Вона була зроблена з двох зігнутих патичків, стягнених струною з жилавої тропічної трави. Під патичками була припасована порожня тиковка.
ebooksa