— Лібата горіла, гамба! — шепотів хлопець. — Мабуть, лихі білі спалив хатини!
— Бачу, друже. Тут справді була пожежа. І згоріло все до цурки, — зітхнув Павел і подався до згарища.
Сумніву не було: спалено тубільне селище. Страхітливим частоколом стриміли в небо звуглені пальми; наче мерці, чорніли голі стовбури велетнів-баобабів.
— Це місце очищено для плантації, — спокійно пояснив Альварес, доплентавшись до згарища. — Тут було тубільне селище. Його спалили озброєні загони. Плем"я вигнано.
— В такому разі десь поблизу мають бути португальці, — наче міркував уголос Павел, але сам скоса поглянув на Альвареса.
Альварес хитнув головою:
— Цілком можливо! — і додав неуважливо: — А то, може, й на військовий загін натрапимо…
На обличчі йому промайнула стурбованість. Альварес говорив якось аж надто повільно, й Павлові здалося, ніби той старанно щось кмітить.
Годин за кілька мандрівники дістались до чималої плантації, оточеної новим плотом. Пліт був зроблений з цукрової тростини, переплетеної в два ряди й міцно зв"язаної, а між рядами ще напхано колючого хмизу та виткого шпичатого бадилля. Невибагливі тростинові стебла на новому місці вже попускали й міцне коріння.
Подорожні увійшли на плантацію вузенькою хвірткою. Від хвіртки в усі боки розходилися стежки. На плантації буяло високе пагіння африканського проса, сорго, цукрової тростини та кукурудзи. Окремо посаджено вічнозелену маніоку, чиї бульби тубільці печуть, мелють на борошно, а тоді місять щось подібне до хліба. В одному кутку чаділа пригасла ватра; мабуть, раби-негри щойно пекли батані й таро. Але зараз на цілій плантації не видно було ані душі.
Павел згадав тубільця, що його вони зустріли позавчора. Бідолаха, напевно, приходив навідати спалену хатину, а потім подавсь наздоганяти плем"я.
— Тут обов"язково мають бути плантатори! — звернувся Павел до Альвареса. — В них ми відпочинемо й заночуємо. Як ти на це дивишся, га?
Альварес помовчав, пожував беззубим ротом соломинку й відповів.
— Яка буде ваша воля. Я цих місць не знаю. Хто їх відає, що за люди тутешні поселенці!..
Павел зупинився, глянув на супутника й посміхнувсь:
— Як же воно так, Альваресе? В цій країні португальців, можна сказати, не гурт-то скільки. А ти ж начебто старий плантатор? То, може, трапляться знайомі, га?
Альварес, подумавши, відказав:
— Ні, я так близько від узбережжя нікого не знаю.
Потупцявся ще трохи й знову додав:
— А моя плантація була ген у глибині материка… До неї ще йти та йти!
ebooksa