З диких джунглів учувся рідний голос старого Балкана, спалахнули вогнем його орлині очі, заграла на вустах усмішка. «Чи живий то він? — стислося серце в Павла. — Досі ніяких слідів. Але якщо живий — то я його знайду!»
Несподіваний постріл неначе навпіл розпанахав тишу, й над деревами заспівала куля. Луна покотилась, покотилась і стихла.
Домбо смикнув за налигач і сховався позаду Корі. Павел метнувсь уперед і впав під дерево. Альварес перелякано заметляв головою й пірнув у кучугуру вогкого торішнього листя.
— Лягайте на землю! — тривожно гукнув Павел.
Альварес поплазував до поваленого стовбура. Домбо потяг Корі за опасистий баобаб і заходився обережно визирати з-за дерева.
— Це на нас нападають? — злякано прошамкотів Альварес.
— Хто його відає! — озвався Павел. — Може, й на нас. Мабуть, бури вирішили пограбувати своїх гостей. Вони в мене одразу викликали підозру… Обережно, стріляють з гаю навпроти!
— Бури! Так, вони вистежили нас! — розгублено жебонів Альварес. — Не залишається нічого іншого, як здатися…
З гаю донесло вітром сердиті вигуки.
Знову глухо гримнули постріли. Але цього разу, здається, куди ближче. Голоси стало чути виразніш.
— Наступають, — мов сам собі сказав географ, і вуста йому гнівно стулилися, а на вилицях виступили червоні плями. Він рвучко озирнувсь і пошукав очима хлопчика.
— Гамба, Домбо тут! — озвалось негреня, полохливо вистромляючи голову з-за грубелезного стовбура.
У напруженому чеканні минуло кілька хвилин. Павел лежав, припавши плечем до приклада. Палець торкався гачка карабіна. Раптом на галявину, мов зацькований звір, вибіг тубілець. Він мчав швидко, як пантера, нахилившись уперед, і широко плигав, раз у раз озираючись. Пронизливо тьохнули кулі й збили над головою втікача кілька пальмових листків.
— Негра переслідують! — мало не схопився Павел.
Альварес перекислився, але болгарин не дививсь на нього. Він не зводив очей з тубільця, який біг простісінько сюди. Знову гримнув постріл, і над чагарником знявся димок. З папороті вискочив чоловік в очеретяному брилі, з куцою гвинтівкою, яка вилискувала проти сонця. Уздрівши негра, він приклякнув, звів рушницю й прицілився. Але тубілець помітив його, рвучко стрибнув уперед і вихилясом побіг далі. Дзвінко ляснув постріл і двічі відлунивсь од щільної стіни джунглів.
Утікач неначе спіткнувся, присів і сперсь руками об землю.
— Влучив, харцизяка! — обурено шепнув Павел і нервово закусив губу, неначе куля поцілила його самого.
Але негр ту мить спритно стрибнув уперед і, не розгинаючись, помчав далі, мов на крилах.
— Утік дикун! — з неприхованим жалем просичав Альварес. — Мабуть, куля тільки подряпала його.
— Що їм від нього треба? — зітхнув Павел. — Чого цькують людину?
ebooksa