Слідами вигнанця

22
18
20
22
24
26
28
30

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Тубільне селище. Тала Монгонго. Вождь племені. Чудодійний круглий камінчик. Як біла людина добуває вогонь. Чаклун робить заклинання. Священна антилопа. В гостях у вождевій хижці

І

Тубільне селище здаля нагадувало купку солом"яних брилів, розкиданих уздовж тихої зеленої долини. На південному його кутку звивалась невеличка річечка, а далі височів пагорб, укритий розкішним пальмовим лісом. Поміж хатинами росла роголиста папороть і вічнозелені дерева кола, рясно обвішані стиглими плодами, схожими на горіхи. З лісу віяло духом гнилого листя та відцвілого зілля. Небо було прозоре й синє. Серед м"якої зеленої травички кущились рододендрони[43], що цвіли великими, мав тюльпани, фіолетовими, рожевими та жовтими квітками. Подекуди здіймались угору стрункі стовбури кокосових пальм. Їхні крони лисніли, купаючись у сонячному сяйві. Жовтогарячі промені заходу немов підпалили бистру воду в річці. З пальмового лісу озивалися папуги.

Круглі й гостроверхі хижі зі стріхами з бананового листя порозсідались уздовж плескуватого, порослого травою берега. Посередині широчів заквітчаний моріжок, схожий у променях призахідного сонця на м"який барвистий килим. Хижки по околу були вишпарувані жовтою глиною й нагадували гарні горнятка, поперекидувані догори денцями з одним-однісіньким круглим отвором-дверима. З деяких дверей стрічкою зміївся в небо прозорий синюватий димок.

Поміж оселями вихлялася широка й утоптана стежка. Серед селищного майданчика стояла велика хатина, яка різнилась від інших хіба тільки тим, що з південного боку до неї притулилось просторе піддашшя на чотирьох грубо витесаних сохах. До піддашка вело троє дерев"яних сходинок, а обабіч плелися до самісінької стріхи виткі квітучі кущики.

Селище було з усіх боків оперезане високим бамбуковим плотом. Тільки в одному місці лишалась продухвина — брама.

Отака мальовнича картина в пишних рамцях буйного пальмового лісу відкрилась очам географа ту мить, коли тубільці обережно зупинились, насторочили вуха, а тоді раптом підхопили ноші, виплетені з ліан, і вийшли з лісу на моріг.

Дикий вереск не вщухав ні на мить. Оглушливо гупав бубон. Натовп, наїжачившися списами, підходив до брами. Перед брамою Павел озирнувсь, і те, що побачив, змусило його всміхнутись. Негри поклали карабін на рогожину й так обережно несли його, наче карабін кожної миті міг вибухнути й усіх повбивати.

При найменшому струсові бідолахи здригались і злякано озиралися. Очевидно, «вогненний лук» їм доводилося бачити вперше.

«Куди це мене тягнуть? — розгублено думав Павел. — Забивати? Навряд. Якби вони хотіли мене вбити, то вчинили б це в лісі, — заспокоював він себе, але понад усе хвилювала його доля негреняти. — Коли б тільки з ним нічого лихого не скоїлося!..»

Раптом з брами вийшов новий гурт тубільців. То були молоді кремезні негри, однакові на зріст, із лиснючою чорною шкірою та зачісками форми римських шоломів. Кожен тримав у руках відполірований асагей з металевим вістрям.

«Це, певно, вождева гвардія, — тамуючи тривогу, роздивлявся струнких легенів Павел. — Вірна сторожа племені!»

У браму носії увійшли повільно і врочисто.

— Бана! Бана! — почувся громовий голос котрогось із тубільців.

Павел аж сіпнувся з несподіванки. Негр, який вигукнув це, був на добру голову вищий за решту одноплемінців. Він поважно розмахував своїми довжелезними й м"язистими руками. Обличчя його здавалося грізним і лютим. Густе волосся стриміло вгору, вимощене як буйволячий ріг. Зачіска, наруччя, великі білі серги у вухах, грубий шар пропеченої пальмової олії, якою була змащена шкіра, свідчили, що цей чолов"яга посідає неабиякий пост у племені.

Почувши голос велета, воїни, що несли географа, спинились, мов укопані. Інші обережно поклали рогожину з карабіном на траву.

Чолов"яга дістав із свого набедреника якесь лискуче коліщатко з білої мушлі й одяг його собі на правицю. Вмить натовп завмер, востаннє глухо простогнав бубон. Негри понахиляли списи, позакидали луки за плечі й склали стріли в сагайдаки. Велет засурмив у бойовий ріг із слонового ікла.

Всі повернули голови до пагорба. З лісу сполоханою пташнею повибігали діти й жінки. Декотрі серед них носили у плетених личаних торбах немовлят, інші тягли на головах важкі клунки. За дітьми гнала ціла зграя рудих собак. Останніми плентались діди та баби, спираючись на бамбукові ціпочки.

Очевидно, в селищі була оголошена тривога. Чоловіки подалися захищати оселі від ворога, а жінки, діти та баби з дідами поховались у джунглях.

Тепер воїни збуджено гомоніли, дивлячись, як їхні родини повертаються додому.