Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Якби Флорентіно Аріса мав право вибору, важко сказати, яку долю він би визначив для Ферміни Даси. Але насамперед він волів знати правду, хоч би якою вона була жахливою, та, попри всі пошуки, йому нічого не щастило довідатись. Здавалося незбагненним, що ніхто не міг дати найменшого доказу, що підтвердив би чутки. У світі річкових пароплавів — а це був його світ — не було такої таємниці, яка лишилася б нерозкритою, не було людини, котра зуміла б зберегти в таємниці хай там чиє признання. А проте ніхто не міг сказати нічого певного про жінку під чорною вуаллю. Ніхто нічого не знав — і це в місті, де всі знали про все, а про деякі події часто ставало відомо навіть раніше, ніж вони відбулися. Тим більше коли йшлося про події у світі багатіїв. Так само ніхто не міг дати жодного пояснення, чому зникла Ферміна Даса. Флорентіно Аріса й далі блукав по кварталу Ла Манга, неуважно слухаючи меси в семінарському соборі, відвідуючи громадські заходи, що ніколи його не зацікавили б в іншому стані душі, але час минав, а про зникнення Ферміни Даси він знав не більше, ніж на початку. Життя в домі Урбіно текло, як і завжди, за винятком того, що там не стало матері.

Під час своїх пошуків і розслідувань Флорентіно Аріса довідався про інші новини, яких не знав і не прагнув знати, — скажімо, про смерть Лоренсо Даси в кантабрійському селі, з якого той був родом. Він згадав, як протягом багатьох років бачив старого в запеклих шахових сутичках у кафе «Парафіяльне» — голос у нього був хрипкий від безугавного базікання, і він ставав дедалі гладший та брутальніший у міру того, як засмоктувало його болото невеселої старості. Після тієї прикрої зустрічі за пляшкою ганусівки, яка відбулася ще в минулому столітті, вони ніколи не обмінялися жодним словом, і Флорентіно Аріса був певен, що Лоренсо Даса згадує про нього з не меншою злістю, ніж він про нього, і навіть після того як зумів улаштувати для дочки вигідний і багатий шлюб — єдине, що давало старому снагу досі жити на світі. Але Флорентіно Аріса був сповнений такої рішучості здобути точні відомості про здоров’я Ферміни Даси, що знову прийшов до кафе «Парафіяльне», аби розпитати про неї в батька, і це сталося саме тоді, коли там відбувався знаменитий турнір, у якому Херемія де Сент-Амур виступав сам-один проти сорока двох суперників. Отоді Флорентіно Аріса й довідався, що Лоренсо Даси вже немає живого, і зрадів від щирого серця, навіть знаючи про те, що за цю радість йому доведеться сплатити високу ціну — і далі жити в невіданні. Кінець кінцем він схилився до думки, що припущення про лікарню для безнадійно хворих — слушне, і йому лишилося втішати себе хіба що відомим приспівом: «Якщо жінку їсть недуга, більш не знайде вона друга». В дні розчарування і смутку він потроху звик до думки, що звістка про смерть Ферміни Даси — якщо, звісно, вона помре, — ніяк не зможе його обминути.

Але цієї звістки він так і не дочекався. Бо Ферміна Даса була жива й здорова, знайшовши собі притулок у маєтку, де жила, всіма забута, її кузина Ільдебранда Санчес, за півліги від села Флорес-де-Марія. Вона пішла з дому без сварки й без скандалу і за згодою чоловіка, коли обоє, мов підлітки, заплуталися в єдиній кризі, яка спіткала їх за двадцять п’ять років нічим не затьмареного подружнього життя. Вона заскочила їх зненацька посеред спокою зрілості, коли вони вже почували себе в безпеці проти будь-якої несподіваної напасті, коли діти вже виросли й дістали добре виховання, а майбутнє обіцяло їм тихомирну старість, не скаламучену ні горем, ні хвилюванням. То був цілком несподіваний для обох поворот життя, трагічний вузол, який вони не захотіли розв’язувати за допомогою лайки, сліз або посередників, як то водиться на Карибському узбережжі, а поставилися до своєї проблеми з мудрою терпимістю, властивою європейцям; та оскільки самі вони були, по суті, не звідти і не звідси, то кінець кінцем геть заплутались у своїй скруті й повелися і не так, як це робиться там, за океаном, і не так, як тут. Зрештою Ферміна Даса таки вирішила піти з дому, навіть не знаючи, чому і задля чого це робить, не тямлячи себе від люті, а він не спромігся відмовити її від цього наміру, пригнічений усвідомленням своєї вини.

Ферміна Даса й справді відпливла на кораблі опівночі, у великій таємниці й прикривши обличчя чорною мантильєю, але то був не трансатлантичний лайнер компанії «Кюнар» курсом на Панаму, а пароплавчик, що здійснював регулярні рейси до Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги — міста, в якому вона народилася й дожила до дівоцтва і туга за яким з плином років ставала все нестерпнішою. Усупереч наполяганням чоловіка та звичаям тієї доби, вона вирушила в дорогу лише в супроводі п’ятнадцятирічної хрещениці, яка виросла в її домі серед челяді, але про її подорож попередили капітанів суден та власті в кожному порту. Прийнявши своє необмірковане рішення, вона сказала дітям, що хоче погостювати три місяці у тітки Ільдебранди, але в душі постановила, що залишиться там назавжди. Доктор Хувенал Урбіно надто добре знав твердість її вдачі й був страшенно засмучений, але сприйняв це з християнським смиренням як Божу кару за свій непрощенний гріх.

Час від часу вони обмінювалися суто діловими листами, в яких ішлося про дітей та про різні домашні події, але протягом майже двох років ні він, ні вона не бачили шляху до замирення, який би не був замінований гордістю. На другий рік діти приїхали провести у Флорес-де-Марії шкільні вакації, і Ферміна Даса зробила все можливе й неможливе, аби вдати, ніби цілком задоволена своїм новим життям. Принаймні такого висновку дійшов Хувенал Урбіно, читаючи листи від сина. Крім того, тими місцями тоді здійснював пастирську подорож єпископ Ріоачі, сидячи під балдахіном на своєму знаменитому білому мулі, покритому попоною із золотими торочками. За ним сунули прочани з далеких провінцій, музики з акордеонами, мандрівні торгівці їством та амулетами, і протягом трьох днів у маєтку юрмилися каліки та безнадійно хворі, котрі насправді зійшлися сюди не заради вчених проповідей та розгрішення, а в надії на прихильність мула, про якого ходили чутки, ніби він творить чудеса потай від свого господаря. Єпископ був частим гостем у домі Урбіно де ла Кальє ще в ті роки, коли служив простим священиком, і якось ополудні він утік від свого ярмаркового почту, щоб поснідати в домі Ільдебранди. Після сніданку, за яким розмова точилася лише про справи земні, святий отець відвів Ферміну Дасу вбік і запропонував їй висповідатись йому. Вона відмовилася чемно, але рішуче, під тим приводом, що їй немає в чому каятись. Хоч вона й не мала такого наміру, принаймні свідомо, але в неї промайнула думка, що її слова буде переказано куди слід.

Згодом доктор Хувенал Урбіно мав звичай повторювати, не без домішки цинізму, що ті два сумні роки в його житті стали наслідком не його провини, а набутої дружиною поганої звички: річ у тім, що Ферміна Даса нюхала всю одіж, яку скидав із себе будь-хто з їхньої родини, ба навіть вона сама, визначаючи в такий спосіб, яку білизну треба віддавати в прання, хай би на вигляд вона здавалася чистісінькою. Вона робила це змалку й ніколи не думала, що це так впадає у вічі і що чоловік знав про її звичку уже з першої шлюбної ночі. Відразу здогадався він і про те, що вона принаймні тричі на день курила, замикаючись у ванній, але це не привернуло його уваги, бо жінки його суспільного стану мали звичай усамітнюватися компаніями, теревенити про чоловіків і курити або й влаштовувати справжню гульню, до нестями напиваючись агвардієнте. Але звичка нюхати кожну одежину, що їй траплялася, здавалась докторові Урбіно не тільки непристойною, а й небезпечною для здоров’я. Ферміна Даса відбувалася жартами, як і в інших випадках, коли не мала охоти сперечатись, і казала, що не тільки ж для окраси посадив їй Господь на обличчя отой діяльний, як у іволги, ніс. Одного ранку, поки вона ходила по крамницях, слуги підняли на ноги весь дім, шукаючи їхнього трирічного сина, якого не могла знайти в жодному куточку садиби. Ферміна Даса повернулася в самому розпалі тривоги, зробила два-три кола, немов собака, що винюхує слід, і знайшла малого, який спав у шафі, — нікому й на думку не спало, що він може там заховатися. Коли здивований чоловік спитав у неї, як вона його там знайшла, вона коротко відповіла:

— По запаху каки.

Але нюх служив їй не тільки для виявлення брудної білизни та пошуків загублених дітей: це чуття допомагало їй орієнтуватися в усіх випадках життя, і передусім — життя світського. Хувенал Урбіно спостерігав за нею протягом усього її заміжжя, а надто на початку, коли вона була чужинкою в середовищі, ось уже триста років настроєному вороже до того середовища, з якого вийшла вона, а проте вона плавала крізь хащі гострих, наче ножі, коралів, жодного разу не поранившись, і таке вміння уникати світських небезпек можна було пояснити хіба надприродним інстинктом. Цей жахливий хист, який вона могла успадкувати від тисячолітньої мудрості предків, а могла й сама розвинути у своєму тверезому, мов кремінь, серці, призвів до справжньої трагедії, коли одної нещасливої неділі, перед тим як іти до церкви, Ферміна Даса за буденною звичкою понюхала вбрання, яке надягав чоловік учора, і в неї виникло тривожне відчуття, що вночі біля неї лежав один чоловік, а цю одежу надягав якийсь інший.

Спершу вона обнюхала піджак та жилет, поки витягувала з петлиці ланцюжок годинника, діставала з кишень олівець, гаман і кілька розсипаних монет та складала все це на туалетний столик, а тоді обнюхала й сорочку — поки знімала шпильку з краватки, топазові запонки з манжет та відстібала комірець, пристебнутий золотим ґудзиком, а потім і штани — поки діставала кільце з одинадцятьма ключами та складаний ножик із перламутровою колодочкою, і насамкінець обнюхала труси, шкарпетки та лляний носовичок із вишитою монограмою. Не було найменшого сумніву: кожна з одежин мала запах, якого Ферміна Даса не чула за всі роки спільного життя з чоловіком, запах важко поясненний, бо то був запах не квітів, не якихось штучних есенцій, а чогось пов’язаного з людським тілом. Вона нічого не сказала і наступними днями чула той запах не щодня, але тепер вона обнюхувала чоловіків одяг уже не для того, щоб довідатися, пора чи не пора віддавати його в прання, а опанована нестерпною тривогою, яка вгризалася в самісінькі її нутрощі.

Ферміна Даса не могла вгадати, о якій годині дня чіпляється на чоловіків одяг незнайомий запах. Це не могло бути між уранішньою лекцією та другим сніданком, бо, на її думку, жодна жінка при здоровому глузді не стала б похапцем віддаватися коханню в ці години, а тим більш у себе вдома під час лікарського візиту, знаючи, що їй ще треба прибратися в домі, застелити ліжка, сходити на базар, приготувати сніданок, а то й знемагаючи від тривоги, що котрогось із дітей відішлють зі школи додому з розбитою каменем головою, і він застане її об одинадцятій ранку посеред неприбраної кімнати, голу, та ще й під лікарем. Крім того, Ферміна Даса знала, що доктор Хувенал Урбіно має звичку кохатися тільки вночі, причому віддає перевагу цілковитій темряві, й майже ніколи не робить цього перед сніданком, коли починають щебетати перші пташки. Після цієї години, як він мав звичай казати, буде більше мороки роздягатися та вдягатися, аніж утіхи від такого півнячого кохання. Отож виходило, що зараження одягу чужим запахом могло статися тільки під час одного з його пообідніх лікарських візитів або в ті рідкісні вечірні години, які він присвячував шахам або кіно. З’ясувати це точніше було нелегко, бо, на відміну від багатьох своїх подруг, Ферміна Даса була надто горда, щоб шпигувати за чоловіком чи просити когось, щоб зробив це для неї. Хоча простежити за розпорядком його візитів, під час яких, найімовірніше, він і зраджував подружньому обов’язку, було дуже просто, бо доктор Хувенал Урбіно вів найдетальніші записи про кожного з пацієнтів, включаючи й рахунки гонорару та їх оплату, від того дня, коли робив хворому перший візит, і до тієї миті, коли проводжав його на той світ, востаннє перехрестивши і мовивши кілька слів за спасіння його душі.

Так збігли три тижні, після яких Ферміна Даса кілька днів не помічала чужого запаху на чоловіковому одязі, але потім відчула його, коли найменше того сподівалася, і наступними днями він видався їй безсоромнішим, аніж будь-коли, хоча один із тих днів випав на неділю, коли вони відзначали якусь родинну дату й не розлучалися ні на мить. Якось пополудні, проти свого звичаю і навіть бажання, вона проникла до чоловікового кабінету, так ніби це була не вона, а зовсім інша жінка, яка робила те, чого вона не робила ніколи, і крізь сильне збільшувальне скло переглянула заплутані нотатки про його візити за кілька останніх місяців. Уперше в житті вона увійшла сама до цього кабінету, просякнутого запахами від пролитих крапель креозоту, заставленого книжками у шкіряних оправах, виготовлених зі шкур невідомих їй звірів, обвішаного потьмянілими гравюрами шкільних класів, почесними грамотами, астролябіями та майстерно оздобленими кинджалами, що їх доктор Урбіно колекціонував протягом багатьох років. То було потаємне святилище, яке Ферміна Даса завжди вважала тим єдиним куточком приватного життя чоловіка, куди вона не мала доступу, бо він не входив у сферу кохання, отож ті кілька разів, коли їй доводилося туди входити, вона була з чоловіком і завжди в якійсь скороминущій, дріб’язковій потребі. Вона вважала, що не має права заходити туди сама-одна, а тим паче задля пошуків, що видавались їй не зовсім пристойними. І ось вона опинилася тут. Їй хотілося знати правду, і вона шукала її з нетерпінням, порівняти яке можна було хіба тільки з моторошним страхом, що вона розкриє її, шукала, підштовхувана невтримною силою, ще владнішою, ніж її природжена гординя, ще настійливішою, ніж її гідність; то були тортури, які вабили й чарували.

Нічого до пуття з’ясувати їй не вдалося, бо чоловікові пацієнти, окрім кількох спільних знайомих, теж були частиною його усталеного царства, людьми без особистості, відомими не своєю зовнішністю, а своїми болячками, не кольором своїх очей чи вподобаннями серця, а розмірами печінки, осугою на язиці, згустками в сечі, хворобливими нічними привиддями. То були люди, які вірили в її чоловіка, вірили в те, що живуть на світі лише завдяки йому, тоді як насправді вони жили для нього і закінчували своє земне життя, зведені до однієї фрази, якою доктор Урбіно незмінно завершував історію хвороби кожного зі своїх пацієнтів: «Змирися, Господь тебе жде за брамою царства свого». Через дві години марних пошуків Ферміна Даса вийшла з кабінету з таким відчуттям, ніби зреклася наміру вчинити відверту непристойність.

Розтривожена своїми фантазіями, вона почала помічати, що чоловік змінився. Він став ухильний, утратив апетит до їжі та до розваг у подружньому ліжку, часто дратувався, кидав дошкульні репліки і коли бував удома, то здавався не колишнім незворушним чоловіком, а замкненим у клітку левом. Уперше, відколи вони побралися, Ферміна Даса почала стежити, вчасно чи невчасно повертається чоловік додому, рахувала кожну хвилину його запізнень, брехала йому, щоб вирвати в нього правду, але в кожному такому випадку почувала себе ображеною до смерті, коли він викручувався й суперечив сам собі. Якось уночі вона раптово прокинулася від дивного відчуття — чоловік дивився на неї в темряві, і в його очах була ненависть, чи так принаймні їй видалося. Ферміна Даса пережила не менше потрясіння, ніж у далекій юності, коли побачила в ногах ліжка Флорентіно Арісу, тільки тоді то було видіння любові, а не ненависті. А втім, тепер це їй не примарилося: її чоловік справді не спав о другій годині ночі й, підвівши голову, пильно дивився на сонну дружину, та коли вона спитала, навіщо він це робить, він знову поклав голову на подушку й відповів:

— Це тобі привиділося зі сну.

Після тієї ночі та інших випадків, що сталися протягом тих днів, коли Ферміна Даса не знала напевне, де кінчалася дійсність і починалося марення, її стало опановувати прикре відчуття, що вона втрачає глузд. На довершення всього, вона раптом згадала, що чоловік не причащався в четвер на свято Тіла Христового, не причащався він і в жодну з останніх неділь і взагалі в цьому році не знайшов часу, щоб принаймні добре помолитись. Коли вона запитала, чим пояснити цю незвичну для нього байдужість до свого духовного здоров’я, він відповів ухильно й невиразно. Це стало для неї вирішальним доказом, адже на велике свято Тіла Христового Хувенал Урбіно незмінно йшов до сповіді ще відтоді, як у свої вісім років прийняв перше причастя. З усього цього вона зрозуміла, що чоловік не тільки вчинив тяжкий гріх, а й уперто не хоче в ньому покаятися, тому й не вдається до послуг свого сповідника. Ніколи вона не думала, що зможе так страждати, та ще й від почуття, цілком протилежного коханню, але вона страждала і дійшла висновку, що єдиний засіб урятуватися від смерті — це вирвати зі свого серця кубло гадюк, що отруювали їй життя. Так вона й зробила. Якось пополудні, сидячи на терасі й церуючи панчохи, тоді як чоловік читав, прокинувшись після сієсти, вона зненацька відірвалася від роботи, підняла окуляри на лоб і покликала його голосом, у якому не відчувалось ані хвилювання, ані гніву.

— Докторе!

Покинувши читання «Острова пінгвінів», роману, який того року читав увесь світ, він озвався, не виринаючи на поверхню:

— Чого тобі?

— Поглянь мені у вічі, — рішуче сказала вона.

Він підвів голову, і, хоч майже не розгледів дружину в тумані за товстими скельцями окулярів для читання, йому не довелося скидати їх, аби відчути її палючий погляд.