Фантастика Всесвіту. Випуск 3

І, вже зачиняючи двері, кинув, дивлячись кудись у простір:

— А ви, сеньйорито, не бійтеся, робіть своє далі. Даю слово честі, що я вас не впізнав.

Про цей випадок дядько ніколи не згадував, але в кабінеті Флорентіно Аріси годі було працювати протягом усього наступного тижня. У понеділок прийшов цілий гурт електриків, які пробили в стелі отвір і поставили там вентилятор. Без попередження з’явилися слюсарі і зчинили неймовірний стукіт та брязкіт, приладнуючи на двері замок, щоб їх можна було замикати зсередини. Теслярі щось вимірювали, не кажучи, навіщо це роблять, оббивальники принесли клапті матерії, прикидаючи, чи вони пасують до кольору стін, а наступного тижня доправили величезну двоспальну софу з вакхічними візерунками і вперли її до кабінету крізь вікно, бо в двері вона не проходила. Всі ці люди працювали в найнесподіваніший час, із зухвалістю, що здавалася не випадковою, і кожному, хто протестував, давали одну й ту саму відповідь: «Наказ головного управителя». Флорентіно Аріса так ніколи й не довідався, чи те втручання було люб’язністю з боку дядька, що захотів створити небожеві зручніші умови для його безладних любовних пригод, чи в такий оригінальний спосіб він показував, що осуджує його поведінку. Флорентіно Аріса так і не розгадав істини, а істина була в тому, що дядько Лев Дванадцятий заохочував його до подібних розваг, бо й до нього дійшли чутки, ніби небіж схиляється до звичок, невластивих більшості чоловіків, і дядько неабияк стурбувався, бо побачив у цьому перешкоду своїм планам зробити його своїм наступником.

На відміну від брата, Лев Дванадцятий Лоайса жив у міцному шлюбі, який тривав шістдесят років, і завжди хвалився тим, що ніколи не працює в неділю. Він мав четверо синів і одну дочку і хотів, щоб усі вони дістали в спадок його імперію, але життя приготувало для нього одну з тих випадковостей, які частенько траплялися в тогочасних романах, хоча ніхто не вірив, щоб подібне могло статися в реальному житті: усі чотири сини померли один за одним, тільки-но досягши керівних посад, а дочка не мала й найменшої схильності до управління річковим пароплавством і воліла померти, споглядаючи кораблі на Гудзоні з вікна, яке було на висоті півсотні метрів над землею. Так усе дивно збіглося, що чимало людей повірили в байку, ніби Флорентіно Аріса, з його зловісним виглядом та чорною парасолькою схожий на вампіра, доклав зусиль до того, щоб поєдналося докупи стільки трагічних випадковостей.

Коли, за наполегливою порадою лікарів, дядько проти своєї волі пішов у відставку, Флорентіно Аріса залюбки став іноді жертвувати своїми недільними любовними походеньками, супроводжуючи старого в його сільський притулок на одному з перших автомобілів, що з’явилися в місті, заводна ручка якого могла крутнутися назад з такою силою, що перебила руку першому водієві. Вони розмовляли годинами — старий лежав у гамаку з його ім’ям, вигаптуваним шовковою ниткою, — далекі від усього, спинами до моря, в старовинному рабовласницькому маєтку, де з обплетених виткими рослинами терас можна було милуватися надвечір засніженими гребенями гірських хребтів. Розмовляти про щось інше, крім річкового пароплавства, Флорентіно Арісі та його дядькові було важко, і вони розмовляли й розмовляли тільки про це тими довгими вечорами, коли смерть стояла зовсім поряд, як невидимий гість. Непогамовною турботою дядька Лева Дванадцятого було одне — щоб управління річковим пароплавством не перейшло до рук місцевих підприємців, пов’язаних з європейськими монополіями.

— Наше діло завжди було комерцією селюків, — казав він. — Якщо його захоплять пани, вони його подарують німцям.

Він ніколи не розлучався з політичною переконаністю, про яку любив згадувати до діла й не до діла:

— Скоро мені виповниться сотня років, і я бачив, як усе змінюється, навіть розташування зірок у небі, але досі мені не траплялося бачити, аби щось змінилося в цій країні, — казав він. — Кожні три місяці в нас спалахують нові війни, затверджуються нові конституції та нові закони, але як жили ми в колонії, так і досі живемо.

Своїм братам-масонам, які всі нещастя приписували крахові федералізму, він завжди відповідав: «Війну Тисячі днів було програно двадцять три роки тому, у війні тисяча вісімсот сімдесят шостого року». Флорентіно Аріса, чиє ставлення до політики майже дорівнювало абсолютній байдужості, слухав ці дедалі частіші промови, як ото людина слухає плюскіт моря. Проте в питаннях управління компанією він мав свої, цілком протилежні, погляди. Всупереч дядьковій переконаності, він вважав, що занепад річкового судноплавства, яке, здавалося, завжди було на межі краху, можна подолати, лише добровільно відмовившись від монопольного володіння пароплавами, яке Національний конгрес надав Річковій компанії Карибського басейну на дев’яносто дев’ять років і один день. Дядько заперечував: «Ці погляди втовкмачує тобі в голову моя тезка Леона, що іноді базікає, мов анархістка». Та це була правда тільки наполовину. Флорентіно Аріса будував свої аргументи на досвіді німецького комадора Йоганна Б. Ельберса, який завдав непоправної шкоди своєму благородному починанню надмірними абмціями. Дядько, навпаки, вважав, що Ельберс зазнав невдачі не через своє привілейоване становище, а через нереальні зобов’язання, що їх водночас на себе взяв, мовляв, це було те саме, що взяти на себе відповідальність за недосконалість національної географії: він зобов’язався підтримувати судноплавність річки, причальні споруди, берегові під’їзні шляхи, транспортні засоби. Крім того, додавав дядько, неприхована ворожість з боку президента Сімона Болівара теж становила перешкоду, про яку аж ніяк не слід забувати.

Більшість компаньйонів дивилися на ці диспути, як на подружні сварки, де обидві сторони мають свою слушність. Упертість старого здавалась їм природною, і не тому, що на схилі віку він став менш проникливим, ніж звичайно, як він мав звичай повторювати з награною недбалістю, а тому, що зректися монополії для нього було однаково що викинути на смітник здобутки історичної битви, яку він та його брати вели самі-одні в давні героїчні часи проти могутніх суперників з усього світу. Тому ніхто йому не суперечив, коли він заявляв, що його права недоторканні і нікому не буде дозволено порушити їх, поки він живе на світі. Але несподівано, коли Флорентіно Аріса, після багатьох вечорів, проведених у вдумливих розмовах у маєтку, вже був майже здався, дядько Лев Дванадцятий раптом заявив про свою згоду відмовитись від сторічного привілею, поставивши тільки одну важливу для збереження своєї честі умову: відповідне рішення має бути ухвалене лише по його смерті.

Це стало для нього фіналом. Більше про справи він ніколи не згадував, не дозволяв навіть, щоб із ним радилися. Не втративши жодного пасма зі своєї прекрасної імператорської голови, жодної дрібки свого ясного розуму, він, проте, робив усе можливе, щоб не бачитися з людьми, які могли б його пожаліти. День у день просиджував він на терасі, милуючись сніговими шапками гір, повільно розгойдуючись у віденському кріслі-гойдалці біля столика, на який служниці час від часу ставили для нього горнятко з гарячою чорною кавою і склянку, де в розчині соди лежали дві штучні щелепи, які він тепер вставляв до рота лише тоді, коли приймав гостей. Бачився він з небагатьма друзями і розмовляв тільки про те далеке минуле, яке було задовго до утворення компанії річкового судноплавства. А втім, знайшов і нову тему для розмови: знову й знову радив Флорентіно Арісі одружитися. Він висловив таке бажання кілька разів і щоразу в тій самій формі.

— Якби я був на півсотні років молодший, — казав він, — я одружився б зі своєю тезкою Леоною. Не уявляю собі кращої дружини.

Флорентіно Аріса тремтів від страху на думку, що його багаторічні зусилля підуть прахом у останню хвилину через цю непередбачену умову. Він волів зректися всього на світі, він радше помер би, аніж зрікся б надії коли-небудь поєднатися з Ферміною Дасою. На щастя, дядько Лев Дванадцятий не наполягав. Коли йому сповнилося дев’яносто два роки, він оголосив небожа своїм єдиним спадкоємцем і пішов на відпочинок.

Через півроку за одностайною згодою компаньйонів Флорентіно Арісу обрали президентом ради директорів і головним директором. У той день, коли він обійняв свою посаду, старий лев у відставці випив келих шампанського, попросив дозволу говорити, не підводячись із крісла-гойдалки, й виголосив коротку імпровізовану промову, яка більше скидалася на елегію. Він сказав, що початок і вже близький кінець його життя позначені двома знаменними подіями, де не обійшлося без руки провидіння. Перша відбулася, коли Визволитель узяв його на руки в селищі Турбако, перед тим, як вирушив у свою нещасливу подорож, де на нього чекала смерть. Друга — коли після багатьох перешкод, які ставила на його життєвому шляху доля, він таки знайшов собі наступника, гідного його справи. Наприкінці, намагаючись виставити драму менш драматичною, він сказав:

— Єдине розчарування, яке я винесу з життя, — це те, що мені випало співати на багатьох похоронах, а заспівати на своєму не пощастить.

Щоб гідно завершити виступ, — а хіба він міг інакше? — дядько проспівав передсмертну арію Каварадоссі з «Тоски». Він проспівав її a capella[66], як йому завжди найбільше подобалось, і голос у нього ще звучав досить упевнено. Флорентіно Аріса розчулився, проте виказав свої почуття лише легким тремтінням голосу, коли подякував дядькові за спів. Він і тепер думав про те саме, про що думав і чого прагнув протягом усього свого життя; він піднявся на вершину, не маючи перед собою іншої мети, крім затятої рішучості дожити до того дня, — і дожити при доброму здоров’ї, — коли він нарешті поєднає свою долю з тінню Ферміни Даси.

А втім, не тільки спогади про неї наринули на нього того вечора на святі, яке влаштувала для нього Леона Кассіані. Йому пригадалися всі ті, з ким випадало йому кохатися: і ті з них, які вже спочивали на цвинтарях, думаючи про нього під укривалом з троянд, що росли на їхніх могилах, і ті, котрі досі вкладали голову на одну подушку із законним чоловіком, чиї роги видавалися позолоченими в сяйві місяця. За браком однієї він прагнув мати всіх водночас — так бувало з ним завжди, коли його змагав страх. Бо й за найтяжчих обставин, і в найскрутніші хвилини свого життя він зберігав усі ниточки, хоч би якими вони були тоненькими, що пов’язували його з незліченними коханнями минулих ліг. жодної з тих ниточок він ніколи не загубив.

Отож пригадалася йому в той вечір Росальба, найдавніше з усіх, та сама, якій він подарував свою невинність, і спогад про це завдав йому не менш гострого болю, аніж біль, пережитий у той далекий день. Досить йому було заплющити очі, й вона з’явилася перед ним у своїй мусліновій сукні та в капелюшку з довгими шовковими стрічками, гойдаючи дитячу колиску на палубі пароплава. Кілька разів за своє довге життя він уже зовсім був готовий вирушити на її пошуки, навіть приблизно не уявляючи собі, де вона може бути, не знаючи її прізвища, не знаючи, чи справді ту він шукає, але певний, що зустріне її де-небудь в орхідеєвих лісах. Та щоразу через ту чи ту перешкоду, яка виникала в останню годину, або внаслідок різкої зміни його неврівноваженого настрою, подорож відкладалася мало не в ту мить, коли вже збиралися прибрати трап пароплава: і завжди то була причина так чи так пов’язана з Ферміною Дасою.

Згадав він і про вдову Насарета, єдину жінку, з якою осквернив материнську оселю на вулиці Вікон, хоча не він її туди привів, а Трансіто Аріса. У неї він знайшов більше розуміння, ніж у будь-якої іншої, бо вона була з ним дуже ніжна, ніби прагнула замінити Ферміну Дасу, хоч у ліжку поводилася незграбно. Але її повадки блудливої кішки, ще невтримніші, ніж сила її ніжності, наперед прирекли їх обох на взаємну невірність. Хоча вони кохалися майже на протязі тридцяти років, нехай і з великими перервами, — відповідно до свого мушкетерського девізу: «Невірні, але віддані». Вона була єдиною, про кого Флорентіно Аріса подбав: коли його повідомили, що вона померла і її збираються ховати як жебрачку, він поховав її за свій кошт і сам-один був присутній на похороні.

Згадав він і про інших вдів, з якими кохався. Про Пруденсію Пітре, найстаршу з досі живих, — усі знали її під кличкою Вдова-Двох, бо овдовіла вона двічі. І про ще одну Пруденсію, вдову Арельяно, яка була так у нього закохана, що відривала ґудзики на його одязі, щоб він залишався з нею, поки вона їх пришиє. Згадав і про Хосефу, вдову Суньїги — ця просто-таки божеволіла з кохання до нього і якось мало не відчикрижила йому ножицями прутня, поки він спав, — щоб жодній іншій не дістався, хай навіть не дістанеться більш і їй.