Ці події відбулися в понеділок. А в п’ятницю о сьомій вечора Ферміна Даса сіла на пароплавчик, що робив регулярні рейси до Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги, — лише з однією великою валізою, в супроводі своєї хрещениці; обличчя в неї було прикрите мантильєю, щоб уникнути запитань і щоб ніхто потім не турбував чоловіка розпитуваннями. Доктор Хувенал Урбіно не проводжав її на пристань — так обоє вирішили після виснажливої розмови, яка тривала три дні, і зрештою погодилися на тому, що Ферміна Даса поїде в маєток до своєї кузини Ільдебранди Санчес, у село Флорес-де-Марія, і там матиме досить часу, щоб поміркувати, перш ніж зважитися на остаточне рішення. Діти, не знаючи справжньої причини, подумали, що мати просто вирушає в подорож, про яку вже не раз заводила мову і не раз відкладала і яку вони й самі вже давно мріяли здійснити. Доктор Урбіно зумів знайти такий вихід зі скрутного становища, що нікому з його ницого оточення не спало навіть на думку вдаватися до нечистих припущень, і влаштував усе так добре, що навіть Флорентіно Аріса не знайшов жодних слідів зникнення Ферміни Даси, бо ніхто не знав про це анічогісінько, і тому зазнали невдачі геть усі його спроби розслідування. Доктор Урбіно не сумнівався, що дружина повернеться додому, як тільки охолоне її гнів. Але вона була певна, що її гнів не охолоне ніколи.
А втім, дуже скоро вона зрозуміла, що її незламна рішучість стала наслідком не так відрази, як туги за своїм минулим. Після весільної подорожі вона ще кілька разів бувала в Європі, долаючи страх, який вселяли їй десять днів у відкритому океані, і ніколи не шкодувала часу на ці мандрівки, щоб відчути себе щасливою. Вона пізнала світ, навчилась інакше жити й думати, але ніколи не навідувалася більше в Сан-Хуан-де-ла-Сьєнагу після того невдалого польоту на повітряній кулі. Повернення в провінцію до кузини Ільдебранди здавалося їй чимось на зразок покути — так пізно вона зібралася поїхати туди. І свій намір вона, власне, мало пов’язувала з катастрофою, що відбулася в її подружньому житті, — він виник у неї набагато раніше. Отож надія оживити в собі почуття, які дали їй стільки радості, коли вона була юна, неабияк утішала Ферміну Дасу в її нещасті.
Коли вона зійшла разом з хрещеницею з пароплава на пристані в Сан— Хуан-де-ла-Сьєназі, то, зібрала всю притаманну їй силу духу і впізнала свсс рідне місто, хоча в її уяві воно збереглося зовсім іншим. Військовий комендант фортеці, який також виконував цивільні обов’язки мера і якому відрекомендували Ферміну Дасу, пообіцяв узяти її в свій службовий вагон у поїзді, що мав довезти гостю до Сан-Педро-Алехандріно, куди вона захотіла поїхати, аби пересвідчитися, чи правда, що ліжко, в якому помер Визволитель, було не більше за дитяче. Після розмови з комендантом Ферміна Даса пішла оглядати своє рідне велике селище, занурене в мляву дрімоту другої години пополудні. Вона знову побачила вулиці, більше схожі на смуги заболоченого пляжу, де то там, то там виднілися вкриті зеленою пліснявою калюжі, знову милувалася особняками португальців із вирізьбленими над ґанком гербами та бронзовими жалюзі на вікнах, де в напівтемних вітальнях невблаганно звучали ті самі сумні вправи на фортепіано і так само збивалися, граючи їх, дівчатка, як і ті дітлахи з багатих родин, що їх колись навчала мати Ферміни Даси, коли тільки-но вийшла заміж. Знову побачила вона пустельний Майдан, де на розжареному, просякнутому селітрою ґрунті не росло жодного дерева, побачила низку екіпажів, схожих на чорні катафалки, запряжених кіньми, які спали навстоячки, побачила жовтий поїзд із Сан-Педро-Алехандріно, а за рогом великої церкви — ще більший будинок, найгарніший з усіх, із довгим, схожим на вузький коридор під’їздом під арочним склепінням і монастирською брамою; в тому будинку було вікно спальні, в якій згодом народився Альваро — через багато-багато років, поза межами її свідомої пам’яті. Вона згадала тітку Есколастіху, яку досі шукала, уже втративши всяку надію знайти її чи то на землі, чи то на небі, і, думаючи про неї, раптом усвідомила, що думає і про Флорентіно Арісу, який сидить під мигдалевими деревами в парку у своєму костюмчику вбогого літератора, тримаючи в руках книжечку з віршами, — а таке з нею траплялося дуже рідко, навіть коли в її пам’яті зринали невеселі роки шкільного навчання. Вона так і не змогла впізнати будинок, у якому колись жила, хоча довго ходила біля того місця, де, як їй здавалося, він стояв, бо побачила там лише свинарню, а відразу за рогом починалася вулиця, де були самі борделі й біля кожних дверей сиділи на ганку повії родом з усього світу, відбуваючи пообідню сієсту і чекаючи листоношу. Ні, це було не її рідне місто.
Вже на початку своєї прогулянки Ферміна Даса затулилася мантильєю, і не тому, що боялася бути впізнаною, — адже ніхто її тут не знав, — вона уникала дивитися на роздуті трупи мерців, що лежали, розкладаючись на сонці, повсюди, від залізничної станції до кладовища. Військовий комендант — і він же таки щось ніби мер — пояснив їй: «У нас тут холера». Вона й сама це зрозуміла, бо на губах у обпалених жарким сонцем трупів біліла піна, але не помітила жодної дірочки від кулі в потилиці — отже, тут цих бідолах не пристрелювали з почуття милосердя, як то було за часів їхньої подорожі на повітряній кулі.
— Це справді так, — сказав їй тоді урядовець. — Бог теж удосконалює свої методи.
Відстань від Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги до старовинної цукроварні в Сан-Педро-Алехандріно не перевищувала дев’яти ліг, але жовтий поїзд запізнився на цілий день, бо машиніст був приятелем своїх постійних пасажирів, і, вони раз у раз просили його зупинити поїзд, щоб розім’яти ноги на майданчиках для гри в гольф, які належали банановій компанії, і чоловіки купалися голяка в прозорих річках із крижаною водою, які струменіли з гір, а зголоднівши, бігали доїти корів, що паслися на навколишніх луках. Ферміна Даса вийшла з поїзда в препоганому гуморі й без особливого захвату помилувалася легендарними тамариндами, де вмирущий Визволитель підвішував свій гамак, і переконалася, що їй таки правду казали і ліжко, в якому він помер, було замале не лише для такого славетного героя, а й для семимісячного немовляти. Проте інший екскурсант, який, здавалося, знав усе, сказав, що ліжко — то фальшива реліквія, бо насправді Батько Вітчизни впав і помер, лежачи долі, всіма забутий. Вкрай пригнічена всім, що чула й бачила, відколи виїхала з дому, Ферміна Даса вирушила в дальшу подорож, уже не можучи втішатися спогадами про ту свою давню мандрівку, хоча спершу тільки про це й мріяла, і навіть намагалась обминати селища, пов’язані з її ностальгічними переживаннями. В такий спосіб вона й сама вбереглася від розчарування і вберегла тих, хто ще зміг би її впізнати. З путівців, якими обминала села, вона чула музику акордеонів, чула крики вболівальників на півнячих боях, чула залпи пострілів, що могли свідчити і про справжню війну, і про буйну гулянку, а коли не мала іншої ради, як проїхати через село, то затуляла обличчя мантильєю, щоб уявляти те село таким, яким воно було колись.
Отак вона подорожувала, уникаючи зустрічатися віч-на-віч зі своїм минулим, аж поки одного вечора дісталася до маєтку кузини Ільдебранди, і коли побачила її в дверях, то мало не зомліла: їй здалося, ніби вона раптом побачила себе саму в дзеркалі істини. Ільдебранда була гладка, немічна й обтяжена купою бешкетних дітлахів, народжених не від чоловіка, якого вона й досі любила безнадійною любов’ю, а від підтоптаного військовика, що вже давно пішов у відставку й шалено кохав дружину. Але всередині свого занепалого тіла Ільдебранда залишалася тією самою. Ферміна Даса позбулася першого прикрого враження після того, як відпочила кілька днів на лоні природи й наговорилася з кузиною про любе минуле, але з маєтку вона вибиралася тільки в неділю, коли йшла до меси з онуками своїх давніх норовистих спільниць; до збудованої в глибині долини церкви з’їжджалися також баришники верхи на чудових конях і прегарні, чепуристо вбрані дівчата — вони співали хором, стоячи на запряжених волами возах. Вона відвідала тільки село Флорес-де-Марія, де не була під час своєї давньої подорожі, бо вважала тоді, що там нічого їй не сподобається, та коли тепер туди поїхала, то була в захваті. На її біду — чи на біду села — сталося так, що згодом вона пригадувала його не таким, яким воно було насправді, а таким, яким уявляла його собі, перш ніж туди поїхала.
Доктор Хувенал Урбіно вирішив приїхати по неї, після того як дістав відомості від єпископа Ріоачі. Він дійшов висновку, що дружина затримується в гостях не тому, що не хоче повернутись, а тому, що не знає, як подолати гордість. Отож він з’явився без попередження, спершу обмінявшись кількома листами з Ільдебрандою, з яких ясно зрозумів, що дружину розібрала туга за домівкою і ні про що інше вона вже не думає. Ферміна Даса була на кухні, де готувала фаршировані баклажани, коли, об одинадцятій ранку, знадвору долинули крики наймитів, іржання коней, постріли в повітря, а потім у сінях пролунали тверді кроки й почувся голос її чоловіка:
— Ліпше самому вчасно з’явитися, ніж чекати запросин.
Ферміна Даса мало не вмерла з радощів. Ще не отямившись від несподіванки, сяк-так змила руки, шепочучи: «Дякую тобі, Господи, дякую за твою добрість», — і подумала, що досі не помилася через клятущі баклажани, які Ільдебранда попросила її приготувати, не сказавши, кого чекає на сніданок, подумала також, що вона стара й негарна, а шкіра в неї геть облущилася на сонці, і він пожалкує, що приїхав, коли побачить її в такому жалюгідному стані, нехай воно все буде прокляте! Але витерла, як змогла, руки фартухом, поправила, як змогла, зачіску й одяг, покликала на поміч усю гордістю, з якою мати народила її на світ, щоб погамувати шалене биття серця, і вийшла назустріч чоловікові своєю граційною ходою дикої кози, з високо піднесеною головою, з ясним поглядом, з войовничо роздутими ніздрями, дякуючи долі за те, що принесла їй величезну полегкість і вона зможе тепер вернутися додому, хоча все буде, звичайно, не так легко, як він сподівається; звичайно, вона з ним поїде, але сповнена рішучості відплатити йому мовчанкою за гіркі страждання, які навіки забрали в неї радість.
Життя…
Минуло вже майже два роки по зникненні Ферміни Даси, коли сталася одна з тих неможливих випадковостей, що їх Трансіто Аріса сприймала, як жартівливі витівки Господа Бога. Флорентіно Аріса не був надто вражений винайденням такого чуда, як кінематограф, але Леоні Кассіані не завдало особливих труднощів повести його на прем’єру «Кабірії», що завдячувала свою славу діалогам, які написав поет Габріель д’Аннунціо. Велике патіо дона Галілео Даконте, де глядачі часто більше втішалися сяйвом зірок над головою, аніж німими любовними пригодами на екрані, в ту ніч заповнила обрана публіка. Леона Кассіані стежила за всіма перипетіями фільму з напруженою увагою. Флорентіно Аріса, навпаки, куняв — тяжка драма на екрані діяла на нього, як снотворне. І раптом, наче вгадавши його думки, жіночий голос вигукнув у нього за спиною:
— О Господи, та воно ж нудне, як болячка!
Більше та жінка не озвалася, мабуть, збентежена відлунням свого голосу в темряві, бо тоді в наших краях ще не увійшло в звичай супроводжувати дію німого фільму акомпанементом на фортепіано, і в сутіні, що огортала партер, чулося лише потріскування проектора, схоже на шелестіння дощу. Флорентіно Аріса майже ніколи не звертався думками до Бога, хіба тільки за найтяжчих обставин життя, але цього разу він воздав Господові хвалу від щирого серця. Бо не міг не впізнати цього голосу з його глухим металевим призвуком, голосу, який носив у своїй душі від того вечора, коли почув, сидячи в безлюдному парку, під дощем жовтого листя: «А зараз ідіть і не повертайтеся, поки я не подам вам звістку». Він упізнав би цей голос, навіть якби він прозвучав під землею, на глибині в двадцять сажнів. Зрозумів, що вона сидить у нього за спиною, поруч із неодмінним чоловіком, відчував її гаряче розмірене дихання і з насолодою втягував у груди повітря, очищене живодайними струменями її видихів. Він уже не уявляв її собі посіченою міллю смерті, як то було протягом останніх місяців, коли його змагав гнітючий розпач, а знову пригадалася вона йому в своєму осяйному та щасливому віці, з круглим животом, що випинався під тунікою Мінерви, бо в ньому вже зростав зародок її першого сина. Він уявляв її так виразно, наче бачив потилицею, цілковито байдужий до історичних катаклізмів, що один за одним відбувалися на екрані. Він утішався пахощами мигдалевого цвіту, які напливали зі спогадами про їхні близькі взаємини, і йому страшенно хотілося знати її думку про те, як мають кохати жінки з кінофільму, щоб їхнє кохання завдавало їм менше горя, ніж те, яке буває в житті. Незадовго до кінця фільму йому раптом сяйнула радісна думка, що ніколи досі він не мав щасливої нагоди перебувати так довго зовсім близько до істоти, яку любив понад усе на світі.
Коли ввімкнули світло, він почекав, щоб усі встали, і тільки тоді неквапно підвівся й обернувся назад, неуважно застібаючи ґудзики жилета, якого завжди розстібав під час вистави, і всі четверо опинилися віч-на-віч, і мимоволі довелось привітатися, дарма що комусь із них, може, зовсім не хотілося цього робити. Хувенал Урбіно перший уклонився Леоні Кассіані, яку добре знав, а тоді з притаманною йому люб’язністю потис руку Флорентіно Арісі. Ферміна Даса обдарувала обох чемною усмішкою, не більш як чемною, але в кожному разі та усмішка говорила, що з цими людьми вона не раз зустрічалася, що вони їй знайомі і тому нема потреби їх відрекомендовувати. Леона Кассіані відповіла на усмішку Ферміни Даси з властивою мулаткам грацією. І лише Флорентіно Аріса не знав, як йому повестися, бо вкрай розгубився, ледь подивившись на неї.
Вона зовсім змінилася. Правда, на її обличчі не було жодного знаку ні тієї жахливої хвороби, що віднедавна увійшла в моду, ні якоїсь іншої, і її тіло, як і в розквіті віку, досі зберігало округлість і витонченість, та було очевидно, що два останні роки для неї дорівнювали десятьом, та ще й тяжко прожитим. Коротко підстрижене волосся пасувало їй, але було вже не медового кольору, а кольору алюмінію, і прегарні винозорі очі, сховані за товстими скельцями окулярів, наполовину втратили свій блиск і здавалися тепер очима бабусі. Флорентіно Аріса дивився, як вона йде під руку з чоловіком у юрмі, що посунула з кінотеатру, і дивом дивувався, чому це вона вийшла на люди в благенькій мантильї та в домашніх пантофлях. Але найдужче схвилювало його те, що чоловік мусив схопити її за лікоть, щоб підтримати на виході, й усе одно вона погано розрахувала висоту приступки в дверях і мало не впала.
Флорентіно Аріса був дуже чутливий до старечої немічності. Ще молодим він відривався від читання віршів, коли, сидячи в парку, бачив, як двійко старих допомагали одне одному перейти вулицю, і то були для нього уроки життя, що давали йому змогу заглянути в майбутнє й побачити там невеселу картину власної старості.
У тому віці, в якому був доктор Хувенал Урбіно, коли вони зустрілися в кінотеатрі, чоловіки переживали розквіт своєрідної осінньої молодості, перша сивина надавала їм виразу гідності, вони ставали винахідливими й знадливими, а надто в очах молодих жінок, тоді як їхні зів’ялі дружини мусили міцно за них триматися, схильні спіткнутися навіть об власну тінь. А втім, уже через кілька років чоловіки раптово провалювалися в прірву жалюгідної старості, опускалися душею й тілом, і тоді вже їхнім дружинам, які зберігалися довше, доводилося водити їх попідручки, наче сліпих старців, шепочучи їм на вухо, щоб не образити їхню чоловічу гордість, аби добре дивилися собі під ноги, бо тут три сходинки, а не дві, бо онде калюжа, а онде — ота безформна купа на тротуарі — мертвий жебрак, і з такими труднощами вони допомагали своїм постарілим чоловікам перейти через вулицю, наче то був єдиний брід через останню річку життя. Флорентіно Аріса безліч разів бачив себе в цьому дзеркалі, й ніколи він так не боявся смерті, як боявся отієї ганебної старості, коли доведеться ходити, чіпляючись за жіночий лікоть. Він знав, що лише тоді, коли для нього настане такий день, йому доведеться остаточно відмовитись від надії здобути Ферміну Дасу.
Зустріч із нею знову пробудила в ньому цей моторошний страх. Він не став шукати для Леони Кассіані екіпаж і пішки повів її через усе старе місто, де його кроки відлунювали на бруківці, мов цокіт підкованих кінських копит. Час від часу до них долинали уривки тихих розмов із відкритих балконів, альковні звіряння, любовні схлипування, підсилені примарною акустикою й гарячими пахощами жасмину, що затоплювали сонні провулки міста. Знову Флорентіно Арісі довелося зібрати всі свої сили, щоб не розповісти Леоні Кассіані про своє таємне кохання до Ферміни Даси. Вони йшли удвох, нога в ногу, поєднані спокійною, міцною приязню, як двоє літніх закоханих, і вона думала про жіночі принади Кабірії, а він — про своє лихо. Якийсь чоловік співав, стоячи на балконі, що виходив на Митну площу, і його спів розливався навколо хвилями, знову й знову повторюваний відлунням: «Коли я плив на кораблі по штормовому морю». На вулиці Кам’яних Святих, біля самого дому Леони Кассіані, Флорентіно Аріса, замість попрощатися з нею, запитав, чи не запросить вона його на чарку бренді. Удруге за подібних обставин він звертався до неї з таким проханням. Першого разу — а це було десять років тому — вона сказала йому: «Якщо ти ввійдеш о цій годині, тобі доведеться залишатися в мене назавжди». Він тоді не ввійшов. Але сьогодні він увійшов би до неї в будь-якому разі, навіть якби потім довелося порушити своє слово. Одначе Леона Кассіані запросила його, не ставлячи жодних умов.
Ось так і сталося, що несподівано для себе Флорентіно Аріса опинився у святилищі кохання, яке згасло раніше, ніж устигло спалахнути. Батьки Леони Кассіані померли, її єдиний брат надбав собі багатство й жив тепер на Кюрасао, а вона мешкала сама-одна у старому родинному домі. Багато років тому, коли Флорентіно Аріса ще не зрікся надії зробити Леону своєю коханкою, він мав звичай приходити в неділю до неї в гості — за згодою її батьків — і, бувало, залишався до пізньої ночі, допомагав він також обставляти й ремонтувати будинок, аж поки став почувати себе тут, як у себе вдома. А проте, в ту ніч, після кіно, він мав відчуття, ніби вітальню було очищено від усього, що досі жило в його спогадах. Меблі стояли на інших місцях, на стінах висіли інші літографії, і йому подумалося, що всі ці рішучі зміни було зроблено умисне, аби навіяти собі впевненість, що його, Флорентіно Аріси, ніколи й не існувало. І кіт його не впізнав. Обурений такою невдячністю, Флорентіно Аріса зауважив:
ebooksa