— Що сталося? — запитав він.
— Тобі відомо це краще, аніж мені, — відповіла вона.
І не сказала нічого більше. Знову опустила окуляри на ніс і заходилася церувати далі. А доктор Хувенал Урбіно зрозумів, що нескінченні години тривоги для нього закінчились. Усупереч тому, як він уявляв собі цю вирішальну мить, вона принесла йому не болісне потрясіння, а радше болісну полегкість. Він одразу заспокоївся, коли нарешті сталося те, що так чи так мало статися, раніше або пізніше. І хай краще вже раніше, аніж пізно. Ось так привид сеньйорити Барбари Лінч нарешті проник у дім.
Уперше доктор Хувенал Урбіно побачив її чотири місяці тому — вона чекала своєї черги в консультації Госпіталю Милосердя — і вмить збагнув, що в його житті сталося непоправне. То була висока, елегантна мулатка, ставна й ширококоста, і її шкіра мала не тільки колір, а й м’яку консистенцію патоки. Того дня на ній була червона сукня в білий горошок і капелюшок із тієї самої матерії — його широкі криси затінювали їй чоло майже до очей. Ознаки її статі здавалися багато виразнішими, ніж у решти смертних. Доктор Хувенал Урбіно не приймав хворих у консультації, та, коли йому випадала вільна година, полюбляв навідатися туди, щоб нагадати своїм колишнім учням, що немає кращих ліків, як точний діагноз. Отож він легко влаштував так, щоб його запросили бути присутнім на огляді непередбаченої мулатки, де він подбав, аби його вихованці не помітили в нього жодного неприродного чи підозрілого жесту, і тому майже не дивився в її бік, але добре запам’ятав її прізвище, ім’я та інші дані. Того ж таки вечора, після свого останнього візиту, він звелів кучерові їхати за адресою, яку вона залишила в консультації, і справді побачив її на терасі, де вона дихала свіжим березневим повітрям.
То був типовий антільський будинок, весь пофарбований у жовтий колір до цинкового даху включно, з вікнами, що були затулені грубими шторами, з гвоздиками та папороттю у підвішених на ганку вазонах. Він стояв на палях, забитих у болотяний ґрунт низовини Мала-Кріанса, затоплюваної припливами. У клітці, під самим дашком, співав трупіал[65]. З протилежного боку вулиці була початкова школа, і зграйки дітей, які звідти вибігали, змушували кучера міцно тримати в руках віжки, щоб не схарапудився кінь. Екіпаж довелося зупинити, і це було на щастя, бо сеньйорита Барбара Лінч мала досить часу, щоб упізнати доктора. Вона привітала його помахом руки як давнього знайомого й запросила на каву, поки на вулиці закінчиться біганина, і він залюбки прийняв запрошення і проти свого звичаю випив каву, слухаючи, як вона розповідає про себе, тобто про єдину річ, яка цікавила його від цього ранку і мала цікавити далі, не даючи йому й хвилини спокою, протягом кількох наступних місяців. Якось, коли він тільки одружився, один приятель напророкував йому в присутності дружини, що рано чи пізно він переживе шалену пристрасть, здатну порушити підвалини його сімейного щастя. Доктор Урбіно, який вірив, що знає себе, вірив у несхитність своїх моральних засад, тільки посміявся з того віщування. І ось воно справдилося.
Сеньйорита Барбара Лінч, доктор богословських наук, була єдиною дочкою велебного Джонатана Лінча, протестантського пастора, сухорлявого негра, який їздив верхи на мулі по тубільних селах, розкиданих на болотистому узбережжі, проповідуючи слово одного з багатьох богів, яких доктор Урбіно писав з малої літери, щоб відрізнити їх від Свого. Вона добре говорила по-іспанському, хіба трохи плутаючись у синтаксисі, що тільки додавало їй привабливості. В грудні їй мало виповнитися двадцять вісім, недавно вона розлучилася (теж із пастором, учнем свого батька, з яким прожила у шлюбі — вочевидь невдалому — два роки) і не мала найменшого бажання знову встрявати в таку халепу. «Я нікого більше не люблю, крім свого трупіала», — заявила вона. Але доктор Урбіно був надто серйозний, аби подумати, що вона це сказала з умисним наміром. Йому подумалося зовсім інше: умліваючи від бентежного щастя, він запитав себе, чи ця сприятлива для нього ситуація не є пасткою, яку Господь наставив, щоб потім узяти із нього борг сторицею, але відразу й прогнав цю думку як теологічну нісенітницю, спричинену його розгубленістю.
Уже прощаючись, він ніби мимохідь згадав про її вранішній візит до медичної консультації, бо знав, що немає для хворого більшої втіхи, аніж побалакати про свої недуги, і Барбара Лінч із таким натхненням розводилася про свої, що він пообіцяв їй навідатися завтра рівно о четвертій для проведення уважнішого огляду. Вона злякалася, знаючи, що не з її статками вдаватися до послуг лікаря такого рангу, але він її заспокоїв. «Наш фаховий принцип — хай багаті платять і за бідняків». Після цього зробив у своєму нотатнику запис: «Сеньйорита Барбара Лінч, квартал Мала-Кріанса, субота, 4-та пополудні». Через кілька місяців Ферміна Даса прочитала ці рядки, до яких додалися детальний опис діагнозу та лікування і дані про перебіг хвороби. Ім’я привернуло її увагу, і на якусь мить вона була подумала, що це одна з тих шалапутних гастролерок, які прибували сюди на пароплавах-фруктовозах із Нового Орлеана, але адреса нібито вказувала на те, що ц? дама, імовірніше, з Ямайки і, мабуть, негритянка, отож Ферміна Даса без вагань вирішила, що такий варіант не узгоджується з уподобаннями чоловіка.
В суботу доктор Хувенал Урбіно з’явився за десять хвилин до призначеної години, коли сеньйорита Лінч ще не встигла вдягтися, щоб прийняти його. Від часів своєї науки в Парижі, коли треба було йти на усний іспит, не випадало йому так хвилюватися. Лежачи на розкладному парусиновому ліжку, сеньйорита Лінч вражала якоюсь бездонною красою. Усе в ній було велике й промовисте: пружні, як у сирени, стегна, шкіра, під якою наче жеврів тихий вогонь, наполохані перса, прозорі ясна з бездоганними разками зубів. Від усього її тіла струмів запах здорової людської плоті — саме той запах, який Ферміна Даса винюхала в чоловіковому одязі. До консультації вродлива мулатка приходила тому, що в неї з’явилися болі, які вона дуже мило називала «тупими кольками», і доктор Урбіно вважав, що такі симптоми нехтувати не слід. Отож він заходився обмацувати її внутрішні органи, не так турбуючись за неї, як сам хвилюючись і все більше забуваючи про розважливість, а коли з подивом з’ясував, що всередині ця дивовижна істота збудована не менш досконало, аніж зовні, то весь віддався втішним відчуттям дотику, вже не як найкваліфікованіший на Карибському узбережжі лікар, а як земний бідолаха, геть безпорадний перед невблаганними інстинктами, якими нагородив його Господь Бог. Щось подібне сталося з ним лише раз за все його життя бездоганного професіонала, і то був день найбільшої його ганьби, бо обурена пацієнтка відсунула його руку, підвелася в ліжку і сказала: «Те, чого вам хочеться, могло б статися, але не тут і не за таких обставин». Сеньйорита Лінч, навпаки, лежала спокійно, поки він обмацував її тіло, а коли в неї не лишилося найменшого сумніву, що лікар уже не думає про своє ремесло, то сказала:
— А я гадала, що лікарська етика такого не дозволяє.
Лікар Урбіно був геть мокрий від поту, ніби щойно вибрався в усьому одязі зі ставка. Витерши руки та обличчя рушником, він промовив:
— Етика вважає, що ми, лікарі, дерев’яні.
Вона вдячно потисла йому руку.
— Згадавши про етику, я аж ніяк не хотіла сказати, що відкидаю твої домагання, — сказала вона. — Уяви собі, яка це честь для бідної негритянки, коли на неї накидає оком чоловік, що має таку гучну славу.
— Я не переставав про вас думати ані вдень, ані вночі, — сказав він. І вимовив це признання з таким тремтінням у голосі, що неможливо було не пожаліти його. Та вона розвіяла всю його болісну ніяковість дзвінким сміхом, від якого в спальні наче аж посвітлішало.
— Я про це знала від тієї миті, коли побачила тебе в консультації, докторе, — сказала вона. — Хоч я й чорна, але не зовсім дурна.
Не можна сказати, що їхні взаємини складалися легко. Сеньйорита Лінч хотіла зберегти свою честь незаплямованою, хотіла безпеки й кохання, — саме в такому порядку, — і вважала, що заслуговує на це. Вона не заперечувала, щоб доктор Урбіно спробував її звабити, але не захотіла привести його в дім, у якому вона була сама-одна. Найбільше, що вона йому дозволила, — це повторити церемоніальне обмацування та вислуховування з якими завгодно порушеннями лікарської етики, але роздягтися не захотіла. Щодо нього, то, вкусивши забороненого плоду, він уже не міг від нього відмовитись і розпочав справжню облогу, з’являючись майже щодня. З міркувань практичного характеру постійні взаємини із сеньйоритою Лінч були для нього майже неможливі, але він був надто слабкий, щоб зупинитися вчасно; правда, так само бракувало йому рішучості й для того, щоб, не оглядаючись, іти вперед. Він мав свої межі.
Велебний Лінч, Барбарин батько, провадив життя досить-таки безладне. В будь-яку мить міг вирушити в дорогу, ведучи свого мула, нав’юченого з одного боку Бібліями та євангельськими брошурами, а з другого — їстівними припасами, і повертався, коли дочка найменше того сподівалась. Другу незручність становила школа з протилежного боку вулиці, бо, виспівуючи хором урок, діти мали звичай визирати крізь вікна на вулицю і першим вони бачили будинок біля протилежного тротуару, де з шостої ранку всі вікна та двері були розчинені навстіж, бачили, як сеньйорита Лінч чіпляє клітку під карнизом, щоб трупіал теж навчався співу, бачили, як вона, теж наспівуючи своїм дзвінким голосом уродженки Карибського узбережжя, порається по дому, з барвистим тюрбаном на голові, а згодом сидить на ганку і співає по-англійському негритянські псалми.
Отож для побачень доводилось обирати час, коли дітей у школі не було, і лишалися тільки дві можливості: під час великої обідньої перерви, між дванадцятою і другою пополудні, — а в цей час лікар обідав теж, — або надвечір, коли діти розходилися по домівках. Цей другий варіант був зручніший, але тоді доктор уже закінчував візити і мав негайно їхати додому на вечерю. Третьою проблемою, і то найсерйознішою, було для доктора Урбіно його високе становище. Він не міг вибиратися з дому без екіпажа, а його екіпаж, що завжди стояв біля воріт дому, в який він заходив, у місті добре знали. Він міг зробити кучера своїм спільником, як робили майже всі його приятелі зі Світського клубу, та це заходило в надто різку суперечність із його звичаями. Дійшло до того, що коли візити до сеньйорити Лінч стали надто очевидними, сам кучер — ліврейний кучер їхньої родини — зважився запитати, чи не краще буде, коли він приїздитиме по нього пізніше, щоб екіпаж не стояв так довго біля воріт. Доктор Урбіно, на очевидну шкоду власному інтересу, різко урвав слугу:
— Відколи я тебе знаю, ти вперше базікаєш те, чого не повинен базікати, — сказав він. — Ну гаразд, домовимося так: ти нічого не казав, а я нічого не чув.
Виходу не було. В такому місті неможливо приховати хворобу, якщо екіпаж лікаря зупиняється біля твоїх воріт. У таких випадках лікар іноді сам зголошувався приходити пішки, якщо було недалеко, або приїздити в найманому екіпажі, щоб запобігти завчасному поширенню зловісних припущень. Проте такі хитрощі мало допомагали, адже істину було легко розшифрувати з рецептів, по яких замовляли в аптеках ліки, і доходило до того, що доктор Урбіно умисне приписував ліки випадкові разом із справді потрібними, охороняючи священне право хворого впокоїтися в мирі, зберігши таємницю своєї недуги. Також можна було пояснити різними законними способами і періодичну появу його екіпажа біля дому сеньйорити Лінч, але дуже довго так тривати не могло, а надто стільки, скільки йому хотілося б, — усе життя.
ebooksa