То були роздуми про життя, про любов, про старість, про смерть: думки, які часто проносилися в неї над головою, мов нічні птахи, але розсипалися дощем як пір’я, тільки вона пробувала вхопити їх. І ось вони були тут, чіткі, прості, саме в тій формі, в якій їй кортіло їх висловити, і вона знову пожалкувала, що чоловіка немає живого, — а то вони обговорили б всі ті думки з ним, як мали звичай перед сном обговорювати події дня. В такий спосіб їй відкрився зовсім новий Флорентіно Аріса, наділений ясновидінням, що суперечило як гарячковим посланням його юності, так і похмурій поведінці, що позначала все його життя. Це були радше слова людини, котру, як вважала тітка Есколастіка, надихав Дух Святий, і ця думка знову налякала Ферміну Дасу, як і тоді, вперше. В усякому разі, її розтривожена душа відразу заспокоїлася, бо вона сповнилася впевненістю, що цей лист навченого життєвим досвідом старого мудреця не був спробою повторити зухвалу вихватку, якої він припустився в день жалоби, а вельми шляхетною спробою закреслити минуле.
Наступні листи остаточно вгамували її тривогу. Вона все одно їх палила, спершу прочитуючи з дедалі більшим інтересом, хоча в міру того як палила, в ній зростало відчуття провини, що ніяк не хотіло розвіятись. Отож, коли листи почали надходити занумерованими, вона знайшла собі моральне виправдання, якого шукала й раніше, щоб не знищувати їх. Правда, її первісним наміром було не зберігати їх для себе, а при слушній нагоді повернути Флорентіно Арісі, аби не пропала праця, що, як їй здавалося, мала велику вагу для людства. Лихо було в тому, що час минав, а листи усе надходили й надходили, через три або чотири дні протягом цілого року, і вона не знала, як їх повернути, адже їй не хотілося, щоб між ними виникла нова незручність, а гордість не дозволяла написати йому листа і в ньому все пояснити.
Їй вистачило одного року, щоб призвичаїтися до свого вдівства. Спогад про чоловіка очистився від малозначущих дрібниць і вже не впливав на її повсякденні справи, на інтимні роздуми, на прості життєві потреби, він перетворився мовби на невсипущу присутність, що керувала нею, ні в чому їй не заважаючи. Іноді вона зустрічала його — і не як привид, а в плоті й крові, і саме в тих випадках, коли він справді був їй потрібний. Її підбадьорювала впевненість, що він тут, поруч, досі живий, але без своїх чоловічих забаганок, без своєї патріархальної вимогливості, без надокучливого наполягання, щоб вона любила його, вдаючись до того самого ритуалу недоречних поцілунків та ніжних слів, до якого вдавався він. Бо в такі хвилини вона розуміла його краще, ніж тоді, коли він був живий, розуміла неспокій його любові, пекучу потребу знайти в ній опору для свого громадського життя, якої він насправді ніколи не мав. Якось, на межі розпачу, вона викрикнула йому в лице: «Ти й гадки не маєш, яка я нещасна!» Він зняв окуляри властивим тільки йому порухом, не змінившись на обличчі, затопив її райдужними водами своїх молодих очей і в одній фразі пригнітив її тягарем своєї нестерпної мудрості: «Завжди пам’ятай, що в доброму шлюбі найважливіше не щастя, а міцність». І тільки коли вона стала вдовою і прийшла перша туга, вона збагнула, що під тією фразою ховалася не дріб’язкова категоричність, як вважала вона тоді, а підмурок, на який опирався весь їхній добробут, що приніс обом стільки щасливих годин.
Чимало мандруючи світом, Ферміна Даса купувала все, що приваблювало її своєю новизною. Вона відчувала неподоланне бажання придбати ту або ту річ із першого погляду, не слухаючи розважливих застережень чоловіка, і ті речі видавалися гарними та корисними, поки були в своєму середовищі, у вітринах Рима, Парижа, Лондона або Нью-Йорка, що двигтів від чарльстону та обростав хмарочосами, але вишукані європейські вироби не витримували випробування, коли за сорока градусів у тіні жінці доводилося танцювати штраусівські вальси зі смаглявими партнерами або воювати з червоним цвітом, який розпускається в неї щомісяця. Отож поверталася вона завжди з півдюжиною величезних високих скринь, оббитих лакованим металом, а на кутах — міддю, схожих на гротескові домовини, володарка і пані новітніх чудес світу, за які було заплачено золотом і які, проте, відповідали своїй високій ціні лише в ту швидкоплинну мить, коли хтось із її тубільного оточення вперше і востаннє скидав на них оком. Бо для цього вона їх і купувала: щоб хтось інший побачив їх бодай раз. Вона усвідомила марноту своїх прагнень до світської слави набагато раніше, ніж почала старіти, і в домі не раз чули, як вона казала: «Треба позбутися всього цього мотлоху, через який уже ніде й жити». Доктор Урбіно насміхався з її марних намірів, бо знав, що звільнені місця потрібні їй лише для того, щоб заповнити їх новим непотребом. Але вона вперто правила своєї, бо й справді більше не лишалося місця ні для чого, та й важко було знайти річ, потрібну бодай для чогось, — так, сорочки висіли на дверних ручках, а кухонні шафи були напхані пальтами, що їх носять у Європі взимку. Аж поки одного ранку, прокинувшись у збудженому настрої, вона вчиняла розгром у гардеробах, спорожняла скрині, вигрібала усе з горищ і влаштовувала неймовірний розгардіяш: усюди громадилися купи найрізноманітнішого одягу, капелюшки, яких вона ніколи не надівала, бо не траплялося нагоди, поки вони були в моді, черевики, скопійовані європейськими митцями з тих, у яких ішли на коронацію імператриці і якими в наших краях родовиті панянки нехтували, бо вони здавались їм тими самими пантофлями, що їх негритянки купували на базарі для носіння вдома. Всю першу половину дня тераса внутрішнього подвір’я скидалася на поле після битви, і в домі було майже неможливо дихати через ядучі випари нафталіну. Та минуло кілька годин, і на терасі поновлювався лад, бо кінець кінцем Ферміні Дасі ставало шкода всього того шовку, розстеленого просто на підлозі, всієї маси мережив та сплутаної тасьми, стількох сріблясто-голубих лисячих хвостів, рокованих згоріти у вогні.
— Грішно палити стільки добра, — казала Ферміна Даса, — коли багатьом людям нема чого навіть їсти.
Отож спалення відкладалося, щоразу відкладалося, і речі просто переселялися в інші місця — зі своїх привілейованих сховищ у старі стайні, переобладнані на склади всілякої всячини, — а тим часом звільнені шафи та скрині, як і попереджав доктор Урбіно, починали заповнюватися новими лахами, напхом напихалися речами, які жили одну мить і яким судилося померти в своїх сховищах. І так тривало доти, доки у Ферміни Даси знову виникав твердий намір усе спалити. Вона казала: «Треба винайти спосіб, куди дівати речі, які ні на що вже не годяться, але які шкода й викинути». Її тривога не була даремною: вона жахалася, бачачи, з якою зажерливістю речі захоплювали життєвий простір, витісняючи людей, заганяючи їх у кутки, аж поки Ферміна Даса ховала їх кудись туди, де вони не впадали у вічі. Зрештою, вона не так була поборницею ладу в домі, що нею себе вважала, як виставляла себе за таку поборницю, вдаючись до власного і досить-таки безнадійного способу: ховала безлад. Коли помер Хувенал Урбіно, довелося перетягти силу-силенну всякого добра з кабінету до спалень, щоб звільнити місце для труни та людей, які приходили віддати останню шану небіжчикові.
Смерть, яка прийшла в дім, підказала вихід. Спаливши на попіл чоловіків одяг, Ферміна Даса виявила, що пульс у неї після цього не порушився, і, скоряючись тому самому пориву, знову й знову розкладала вогнища й кидала туди геть усе, і старе, й нове, не замислюючись ні про заздрість багатих, ні про помсту вбогих, які конали з голоду. А насамкінець звеліла спиляти упорівень із землею мангове дерево, щоб не лишилося жодного сліду від нещастя, а папугу живцем подарувала нещодавно відкритому Музею міста. Лише тоді вона відітхнула на повні груди й відчула себе господинею в такому домі, про який завжди мріяла: просторому, затишному і своєму власному.
Дочка Офелія пожила з матір’ю три місяці й повернулася до себе в Новий Орлеан. Син зі своєю сім’єю приходив снідати в неділю, а коли була можливість, то й серед тижня. Найближчі подруги Ферміни Даси стали знову до неї приходити, як тільки минули дні найтяжчої жалоби, грали в карти, дивлячись на голе патіо, випробовували на кухні рецепти нових страв, розкривали їй таємниці невситимого світу, що й далі існував без неї. Чи не найчастіше навідувала її Лукресія дель Реаль дель Обіспо, аристократка старого штибу, з якою Ферміна Даса завжди підтримувала дружні взаємини і з якою ще дужче зблизилася по смерті Хувенала Урбіно. Змучена подагрою та каяттям за своє гріховне життя, Лукресія дель Реаль не тільки складала Ферміні Дасі найкраще товариство, а й розповідала їй про всілякі громадські та світські заходи, що готувалися в місті, і завдяки цьому Ферміна Даса почувала, що вона має якусь вагу в суспільстві сама по собі, а не лише як тінь свого чоловіка. А втім, ніколи так не ототожнювала вона себе з ним, як тепер, бо її перестали називати дівочим прізвищем, яким називали доти, і вона перетворилася на вдову Урбіно.
Їй здавалося це незбагненним, але в міру того як наближалася перша річниця з дня чоловікового скону, Ферміна Даса відчувала, що ніби входить у цілком нове середовище, затінене, мовчазне, прохолодне: у хащі непоправного й безповоротного. Вона ще цілком не усвідомила, — як не зрозуміла цього навіть через кілька років, — наскільки допомогли їй віднайти душевний спокій роздуми, викладені в листах Флорентіно Аріси. Саме ці листи, в поєднанні з її досвідом, дали їй змогу зрозуміти власне життя і смиренно очікувати, що принесе їй старість. Зустріч на поминальній месі, ніби влаштована самим провидінням, дозволила їй натякнути Флорентіно Арісі, що й вона, завдяки його підбадьорливим листам, була схильна закреслити минуле.
Через два дні вона одержала від нього зовсім іншого листа: написаного від руки на цупкому білому папері, а у зворотній адресі на конверті було чітко виписане його повне ім’я. Як і в перших листах, там панував той самий квітчастий стиль, та сама лірична стихія, але було додано абзац, у якому він просто дякував за виявлену йому шану, коли вона привітала його в соборі. Ферміна Даса думала про цього листа з дивним смутком та сум’яттям у душі ще кілька днів по тому, як його одержала, і він уже настільки оселився в її свідомості, що наступного четверга, несподівано для самої себе, вона запитала в Лукресії дель Реаль дель Обіспо, чи та випадково не знайома з таким собі Флорентіно Арісою, власником річкових пароплавів. Лукресія відповіла ствердно. «Кажуть, він пропащий гомик». І повторила вперті чутки, ніби він ніколи не знався з жінкою, хоча кожна за нього пішла б, і ніби в нього є таємний кабінет, куди він приводить хлопчиків, за якими ганяється ночами на молі. Ферміна Даса чула цю легенду з незапам’ятних часів і ніколи в неї не вірила й не надавала їй ваги. Та коли це саме з такою переконаністю виклала Лукресія дель Реаль дель Обіспо, про яку теж колись подейкували, що смаки в неї не такі, як у всіх жінок, вона не змогла втриматися від бажання поставити все на свої місця. Вона розповіла подрузі, що знає Флорентіно Арісу мало не з дитинства. Нагадала їй, що його мати держала крамницю на вулиці Вікор, а крім того, скуповувала зношені сорочки та простирадла, розплітала їх на нитки й продавала під час громадянських воєн на перев’язні пакети для поранених.
І з переконаністю додала: «Це люди порядні й цілком розважливі». Вона заявила це так рішуче, що Лукресія зреклася своїх слів: «Зрештою, те саме базікають і про мене». Ферміна Даса не поцікавилася запитати себе, чому вона так палко стала захищати чоловіка, що промайнув у її житті швидкоплинною тінню. Вона й далі думала про нього, а надто коли приносили пошту, а від нього листа не було. Два тижні він не давав про себе знати, а потім якось, коли вона дрімала під час сієсти, служниця розбудила її, стривожено прошепотівши:
— Сеньйоро, прийшов дон Флорентіно.
Він і справді прийшов. Першим почуттям Ферміни Даси був панічний страх. У неї майнула думка сказати, що прийняти його вона не може, нехай приходить іншого дня у більш підхожий час, що зараз вона нездатна розважати гостей, та й нема їм про що говорити. Але швидко опанувала себе і звеліла, щоб його провели до вітальні й подали йому каву, поки вона приведе себе до ладу, щоб вийти до нього. Флорентіно Аріса чекав на вулиці біля дверей під палючим післяполудневим сонцем, але цілком спокійний. Він був готовий, що йому відмовлять, можливо, під якимсь вірогідним приводом, і ця готовність допомагала йому зберігати самовладання. Але дозвіл увійти збурив його душу до самого дна, і коли він увійшов у прохолодну сутінь вітальні, то не встиг навіть подумати про чудо, яке впало на нього з неба, бо несподівано в його нутрі став роздиматися тугий згусток болючої піни. Він сів, майже не дихаючи, пригнічений злощасним спогадом про те, як бризнула послідом пташка на його першого любовного листа, і завмер нерухомо в сутіні, чекаючи, поки мине перший напад спазматичного тремтіння, сповнений рішучості прийняти навіть смерть, але не піддатися цій несправедливій напасті.
Він знав себе добре: попри те, що все життя його мучив хронічний запор, за багато років шлунок зрадив його на людях лише три або чотири рази, і в тих трьох або чотирьох випадках йому таки довелося капітулювати. Тільки опиняючись у такій безвиході, він по-справжньому розумів, скільки істини у фразі, яку полюбляв повторювати жартома: «Я в Бога не вірую, але боюся його». Тепер ця істина знову постала перед ним у всій своїй грізній реальності: він хотів помолитись, але жодної молитви не міг пригадати. Коли він був малим, інший малий навчив його чародійних слів, які нібито допомагали влучити у пташку камінцем: «Приціляюся як треба, неодмінно влучу в тебе». Він випробував це закляття, коли вперше пішов до лісу з новою рогаткою, і пташка впала, ніби вражена блискавкою. Голова у нього пішла обертом, і він подумав, що дитяча примовка допоможе і в цій халепі, отож повторив закляття з тією самою палкою вірою, з якою проказують слова молитви, але бажаного наслідку не сталося. Кишки йому скрутило, наче хтось намотував їх на металеву спіраль, в животі, де клубочилася дедалі густіша й болючіша піна, пролунав стогін, він весь укрився холодним потом і мусив підвестися зі стільця. Служниця, яка принесла йому каву, перелякалася, побачивши його бліде, як у мерця, обличчя. Він насилу видихнув: «Це від задухи». Служниця відчинила вікно, думаючи зробити йому приємність, але післяполудневе сонце вдарило йому просто в обличчя, і довелося зачинити стулки знову. Він зрозумів, що більше не витримає й хвилини, і тут з’явилася Ферміна Даса, майже невидима в сутіні. Побачивши його в такому стані, вона злякалася.
— Можете зняти піджак, — сказала вона йому.
Сильніше, ніж смертельний заворот кишок, боліла йому сама думка про те, що Ферміна Даса почує бурчання в його животі. Але він знайшов у собі сили прожити ще одну мить, тільки аби сказати: ні, він лише прийшов запитати в неї, коли вона зможе прийняти його з візитом. Вона, стоячи, збентежена, відповіла:
— Ну, коли вже ви тут…
І запросила його пройти на терасу патіо, де буде, мовляв, не так жарко. Та він відмовився, і голос його здався їй тяжким зітханням, у якому відчувався глибокий жаль.
— Я хотів би прийти завтра, якщо дозволите, — сказав він.
Ферміна Даса згадала, що завтра буде четвер, день, коли її пунктуально навідувала Лукресія дель Реаль дель Обіспо, й оголосила йому своє рішення:
ebooksa