Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Бідолашний сирота просить притулку, — сказав він.

Це було єдине, що він спромігся сказати, аби тільки порушити мовчанку. Його вразило, як постаріла ця жінка, відколи вони бачилися востаннє, і він розумів, що вона дивиться на нього тими самими очима. Але втішив себе думкою, що через хвилину, коли обоє спам’ятаються від першого потрясіння, вони поступово перестануть помічати рубці, якими посмугувало їх життя, і знову побачать одне одного такими ж молодими, якими вони були в пору першого знайомства — сорок років тому.

— Ти прийшов прямо з похорону, — сказала йому вона.

Так воно й було. Як і все місто, вона теж стояла з одинадцятої години біля вікна, щоб помилуватися похоронною процесією, багатолюдною і пишною, процесією, якої тут не бачено від часів скону архієпископа де Луни. З пообіднього сну її пробудили залпи артилерійського салюту, від яких задвигтіла земля, незграйна музика військових духових оркестрів, безлад заупокійних співів, супроводжуваних бамканням дзвонів на всіх дзвіницях, що дзвонили не змовкаючи від учорашнього дня. З балкона вона бачила кавалеристів у парадній формі, процесії ченців, студентів, довгі чорні лімузини невидимих властей, катафалк, який везли коні під золототканими попонами, над чиїми головами маяли розкішні плюмажі, жовту труну, поставлену на лафеті історичної гармати й накриту державним прапором, а в кінці кортежу — вервечку старовинних відкритих колясок; їх зберігали умисне, щоб возити на них вінки. Та не встигла процесія проминути балкон Пруденсії Пітре, десь відразу пополудні, як полив дощ і люди розбіглися хто куди.

— Яка безглузда смерть! — сказала вона.

— Смерть не керується міркуваннями здорового глузду, — відповів Флорентіно Аріса й з болем у голосі додав: — А надто в нашому віці.

Вони сиділи на терасі, дивлячись на море, на місяць, оточений світляним колом на півнеба, і на кольорові вогники кораблів на далекому обрії, втішаючись вітерцем, теплим і запашним після бурі. Пили портвейн і закусували консервами, накладаючи їх на скибки чорного селянського хліба, що їх Пруденсія Пітре відкраювала на кухні від великої хлібини. Не одну ніч просиділи вони отак, коли Пруденсія Пітре у свої тридцять п’ять років залишилася бездітною вдовою. Флорентіно Аріса познайомився з нею в таку пору її життя, коли вона ладна була прийняти першого-ліпшого чоловіка, що зажадав би її, хай навіть за плату і на короткий час, і їм пощастило зав’язати взаємини, куди серйозніші й триваліші, аніж це здавалося можливим.

Хоча Пруденсія Пітре навіть не натякнула на це, вона продала б душу дияволові, аби вийти заміж за Флорентіно Арісу після свого першого овдовіння. Знала, що було б нелегко звикнути до його скнарості, до його дурних повадок передчасного діда, до його маніакальних уподобань, до жадібного прагнення вимагати все і натомість не давати анічогісінько, але, попри все це, не було на світі чоловіка, з яким жінка почувала б себе так добре, бо ніхто інший так розпачливо не потребував кохання. Але ніхто інший не був і таким непевним, бо кохання з ним ніколи не сягало далі, ніж він того хотів, не сягало туди, де воно могло б увійти в суперечність із його рішучістю зберегти себе вільним для Ферміни Даси. А втім, вони зустрічалися багато років, навіть після того як він улаштував їй шлюб із комівояжером, який три місяці жив удома, а наступні три мандрував і з яким вона прижила дочку та чотирьох синів, причому батьком одного з них — принаймні так вона запевняла — був Флорентіно Аріса.

Вони розмовляли, не думаючи про час, бо обоє звикли проводити удвох безсонні ночі навіть у молодості, а тим більше, що їм було втрачати в старості? Хоча Флорентіно Аріса ніколи не випивав більше двох келихів вина, тут він, не переводячи духу, один за одним вихилив три. Піт із нього лив градом, і Вдова— Двох порадила йому скинути піджака, жилет, скинути штани, скинути все, що захоче, якого біса маніритись, коли вони, зрештою, куди більше звикли бачити одне одного голими, ніж одягненими. Він сказав, що роздягнеться, якщо вона роздягнеться теж, але Пруденсія Пітре такого бажання не мала: якось вона побачила себе в дзеркалі шафи і раптом зрозуміла, що давно втратила свої принади, аби показуватися голою чи то перед ним, чи перед кимось іншим.

Флорентіно Аріса, перебуваючи у стані збудження, якого не зміг погамувати й чотирма келихами вина, говорив і говорив про минуле, про чудові спогади, що від певного часу становили єдину тему його розмов, говорив, гарячково шукаючи в минулому обхідних стежок, щоб вибалакатися. Бо сьогодні він потребував одного: вилити перед кимось душу. Коли на обрії вже почало світати, він спробував закинути перший гачок.

— А що, якби хтось попросив тебе вийти за нього заміж і не подивився б, що ти вдова і в такому віці? — ніби мимохідь запитав він.

Вона засміялась, усе її обличчя взялося зморшками, як то буває в старих людей, коли вони сміються, і спитала у свою чергу:

— Ти маєш на увазі вдову Урбіно?

Флорентіно Аріса завжди забував, — хоча не мав би забувати цього ніколи, — що жінки сприймають насамперед прихований зміст запитань, а не самі запитання, і Пруденсії Пітре ця риса була притаманна більше, ніж будь-кому. Він весь похолов від такої моторошної проникливості й спробував вислизнути в бічні двері.

— Я мав на увазі тебе.

Вона знову засміялася.

— Можеш морочити свою небіжчицю матір, царство їй небесне.

І стала наполягати, щоб він виклав їй усе, що проситься йому на язик, адже ні він, ні будь-який інший чоловік не став би будити її о третій ночі, та ще й коли вони стільки років не зустрічались, аби тільки випити з нею портвейну та поїсти чорного хліба з консервами.

— Так буває лише тоді, коли людина шукає, з ким би їй поплакати, — сказала вона.

Флорентіно Аріса вдарив відбій.