Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Згадав і про Анхелес Альфаро, ефемерну й найлюбішу з усіх, яка приїхала до їхнього міста на півроку викладати гру на смичкових інструментах у Музичній школі й проводила з ним місячні ночі на асотеї свого будинку в чому мати її спородила, граючи прекрасні сюїти з усієї світової музики на віолончелі, що співала чоловічим голосом між її засмаглими стегнами. Уже з першої місячної ночі обоє віддавалися коханню з нестямним шалом початківців, і дивно, що серця їхні не розірвалися в тому несамовитому герці. Але Анхелес Альфаро поїхала, як і приїхала, зі своїм ніжним жіночим лоном та віолончеллю грішниці, вона відпливла на трансатлантичному пароплаві, відпливла в забуття, і єдине, що лишилося від неї на осяяній місяцем асотеї, були прощальні помахи білою хустинкою, схожою на голуба, що злетів над обрієм, самотнього і сумного, як у рядках, колись прочитаних на конкурсі поетів. Зустрічаючись із нею, Флорентіно Аріса збагнув те, що раніше переживав уже кілька разів, не здогадуючись про це: що він може кохати кількох жінок відразу і кожну з однаковим болем, не зраджуючи жодної. Сам-один у гущі натовпу, який зібрався на причалі, він сказав собі з несподіваною люттю: «Твоє серце має більше вільних куточків, аніж дім розпусти». Він був весь омитий слізьми від безлічі гірких прощань. А втім, не встиг пароплав із Анхелес Альфаро зникнути за видноколом, як думки про Ферміну Дасу знову заполонили його душу, всю цілком.

Згадав він і про Андреа Барон, біля чийого дому пройшов минулого тижня, але оранжеве світло у вікні ванної кімнати остерегло, що заходити йому до неї не слід: хтось уже його випередив. Хтось — може, чоловік, а може, й жінка, бо Андреа Барон у своєму безладному коханні звикла не зважати на цю неістотну відмінність. З усіх жінок його списку вона одна заробляла собі на життя любов’ю, але своїм тілом розпоряджалась, як їй заманеться, не маючи над собою жодного управителя. У розквіті свого віку вона здобула легендарну славу таємної куртизанки, завдяки чому її вшанували бойовою кличкою Діва-Милосердна-Для-Всіх. Вона зводила з розуму губернаторів і адміралів, на її плечі ронили сльозу кілька героїв війни та літератури, що не були такими славетними, як себе вважали, і навіть кілька таких, які справді ними були. Правдою було й те, що президент Рафаель Рейєс, який навідав її лише на півгодини, знайшовши ту коротку часину між своїми двома випадковими візитами в місто, надав їй довічну пенсію за бездоганну службу в державній скарбниці, де вона не працювала жодного дня. Вона обдаровувала втіхами кожного, кому щастило дотягтися до її тіла, і, хоч її непристойна поведінка була відома всім, ніхто не зміг би висунути проти неї жодного вагомого доказу, бо її знамениті партнери захищали її репутацію, як своє власне життя, усвідомлюючи, що їм, а не їй скандал завдасть справжньої шкоди. Задля неї Флорентіно Аріса порушив свій священний принцип: ніколи не платити жінці за кохання, а вона задля нього порушила свій — нікому не віддаватися задарма — навіть своєму законному чоловікові. Отож вони домовилися про чисто символічну плату: одне песо за один раз, але ні вона не брала монету, ні він не віддавав їй у руки, а кидав у карнавку-порося, аж поки тих монет набиралося досить для купівлі якої-небудь заморської дрібнички в Порталі писарів. Це вона запевняла, що клізма, якою він користувався, коли його мучив запор, збуджує хіть і, за її наполяганням, обоє ставили собі клізму в перервах між своїми шаленими втіхами, шукаючи у плотському коханні ще незвичайніших відчуттів, ніж саме кохання.

Флорентіно Аріса вважав за щастя, що посеред стількох любовних пригод лише одна жінка дала йому скуштувати краплину гіркоти — лицемірна Сара Нор’єга, яка дожила віку в притулку Святої Пастирки, декламуючи старечі вірші, просякнуті такою зухвалою непристойністю, що наглядачам довелося посадити її в карцер, аби не звела з розуму інших мешканок дурдому.

Та, коли Флорентіно Аріса взяв на себе всю відповідальність за справи компанії, він уже не мав ані часу, ані снаги шукати заміну для Ферміни Даси; та й добре знав, що ніхто замінити її не зможе. Кінець кінцем він змирився і ходив тепер лише до тих жінок, з якими давно був знайомий, злягаючись із ними, поки вони на це погоджувалися, поки знаходив для цього вільну хвилину, поки вони були живі. В неділю на Трійцю, коли помер Хувенал Урбіно, з усіх його коханок в нього залишалася тільки одна — одна-єдина. Їй незадовго перед тим виповнилося чотирнадцять років, але вона домоглася від нього того, чого досі не домоглася жодна інша жінка, крім Ферміни Даси, — він закохався в неї до нестями.

Звали її Америка Вікунья. Приїхала вона до міста два роки тому з приморського селища Пуерто-Падре — батьки віддали її під опіку Флорентіно Аріси, з яким мали ділові стосунки і доводились йому родичами. Дівчині дали урядову стипендію, і вона приїхала вчитися в Педагогічному училищі, з дорожнім клумаком та невеличкою залізною скринькою, що, здавалося, належала ляльці, і не встигла вона зійти з пароплава у своїх білих черевичках та з русявою косою, як він спізнав жорстоке передчуття, що їм судилося провести разом не одну недільну сієсту. Вона була ще дівчинкою з усіх поглядів, з нерівними зубками та з подряпинами на колінах, як то властиве для учениць початкової школи, але він одразу побачив, якою чудовою жінкою вона незабаром буде, і став готувати її для себе протягом нескінченно довгого року суботніх циркових вистав, недільних прогулянок з морозивом у парку, заповнених дитячими розвагами вечорів, аж поки здобув її цілковиту довіру, здобув її любов, аж поки з витонченим лукавством доброго дідуся підвів її за руку до свого таємного ешафоту. Для неї все відбулося несподівано й відразу: так ніби раптом відчинилися ворота до раю. Вона розпустилася, мов троянда, вона ширяла в небесах блаженства, і це стало неабияким стимулом для її навчання, бо вона завжди намагалася бути першою в класі, щоб її не позбавили вихідного в неділю. Отакий затишний куточок знайшов він собі на пустельному узбережжі старості. Після стількох років обміркованих пристрастей він невимовно втішався смаком невинності, приправленої чарами витонченої розпусти.

Вони легко знайшли спільну мову. Вона поводилася, як і належало поводитися дівчинці, настроєній відкрити таємниці життя під проводом бувалого й достойного чоловіка, який ніколи ні з чого не дивувався; а він, цілком це усвідомлюючи, перетворився на того, ким усе життя найдужче боявся бути: на старого закоханого. Ніколи він не ототожнював її з Ферміною Дасою, хоча схожість між ними впадала у вічі, і не тільки тому, що Америка Вікунья була в тому самому віці, що й Ферміна Даса, коли він уперше її побачив, а й тому, що носила шкільну форму, мала довгу косу і ходила, мов дика кізка, а вдачі була гордої та мінливої. Навіть більше: думка про заміну, яка доти завжди надихала його в гонитві за легким коханням, тепер цілком стерлася. Дівчина подобалася йому такою, якою була, і кінець кінцем він закохався в неї саму з усім жаром старечого любострастя. Вона була єдина, з ким він удавався до застережних заходів проти небажаної вагітності. Після півдесятка зустрічей обоє ні про що інше не мріяли, як про свої недільні побачення.

Оскільки тільки йому було дане право забирати її з інтернату, він їздив по неї в шестициліндровому «гудзоні» Карибської річкової компанії, і не раз у захмарені дні вони відкидали верх автомобіля і виїздили на прогулянку понад морем — він сидів нерухомий у своєму похмурому капелюсі, а вона давилася сміхом, притримуючи обома руками беретика шкільної форми, щоб його не зірвало вітром. Хтось їй порадив, щоб вона не зустрічалася зі своїм опікуном частіше, аніж доконче треба, щоб не їла того, чого він уже покуштував, і трималась якомога далі від його дихання, бо старість, мовляв, заразлива. Але їй було байдуже. Їх обох анітрохи не обходило те, що про них можуть подумати, бо, зрештою, всі знали, що вона доводиться йому родичкою, а крім того, різниця віку вбезпечувала їх від будь-яких підозр.

В ту зелену неділю, на Трійцю, вони саме закінчили кохатися, коли почувся подзвін. Серце у Флорентіно Аріси тьохнуло, і він мусив зробити над собою зусилля, щоб заспокоїтися. В часи його молодості ритуал подзвону включали у вартість похорону і відмовляли в ньому лише вбогим. Але після нашої останньої війни, що відбулася на межі двох століть, консервативний режим зміцнив свої колоніальні звичаї, і поховальні церемонії стали такі дорогі, що платити за них могли тільки люди дуже багаті. А коли помер архієпископ Ерколе де Луна і дзвони всієї провінції бамкали безперервно дев’ять днів і дев’ять ночей, то це настільки розтривожило людність, що наступний архієпископ заборонив дзвонити в дзвони під час похоронних церемоній, залишивши це право тільки для найвизначніших небіжчиків. Тому, коли Флорентіно Аріса почув, як о четвертій дня на Трійцю тужливо забамкали соборні дзвони, перед ним наче постав привид його втраченої юності. Він раптом збагнув, що саме про такий подзвін мріяв протягом стількох років, починаючи від тієї неділі, коли побачив, як Ферміна Даса виходить із церкви з шестимісячною вагітністю.

— Чорти його бери, — мовив він у півтемряві. — Мабуть, велика то цяця померла, коли по ній дзвонять у головному соборі.

Америка Вікунья, зовсім гола, прокинулась і сказала:

— Либонь, то дзвонять тому, що сьогодні Трійця.

Флорентіно Аріса не був великим знавцем церковних порядків і навіть не ходив на відправи, відтоді як перестав грати на скрипці, супроводячи церковний хор разом із німцем, який, крім того, навчив його телеграфної премудрості і про чию подальшу долю він ніколи не мав вірогідних відомостей. Проте він знав напевне, що на Трійцю дзвони не дзвонять. Подзвін оголошував жалобу по якомусь значному небіжчикові — Флорентіно Аріса знав це достеменно. Вранці йому зробила візит делегація карибських біженців і повідомила його, що вдосвіта помер у своєму ательє фотограф Херемія де Сент-Амур. Хоча Флорентіно Аріса не належав до числа його близьких друзів, він підтримував приятельські взаємини з багатьма іншими біженцями, які завжди запрошували його на свої публічні церемонії, а надто на похорони своїх людей. Але Флорентіно Аріса був певен, що то дзвонять не по Херемії де Сент-Амурові, який називав себе войовничим безвірником, був затятий анархіст і до того ж сам наклав на себе руки.

— Ні, — сказав Флорентіно Аріса, — такий подзвін можуть давати лише по урядовцеві високого рангу.

Америка Вікунья з її білим тілом, помережаним сонячними смужками від світла, що соталося крізь нещільно закриті жалюзі, була в такому віці, в якому про смерть не думають. Після обіду вони займалися любов’ю і тепер лежали, розморені сієстою, обоє голі, під вентилятором, гудіння якого не заглушувало скреготіння нігтів по блясі — то розгулювали по розжареному цинковому даху стерв’ятники. Флорентіно Аріса любив цю дівчину, як любив стількох інших жінок у своєму довгому житті, але жодної іншої він не любив з таким почуттям туги, бо мав непомильне передчуття, що коли Америка Вікунья закінчить вищу школу, він уже помре від старості.

Кімната, в якій вони лежали, більше скидалася на каюту корабля, стіни були оббиті дерев’яними рейками, пофарбованими кілька разів поверх первісного шару фарби, як це роблять на пароплавах, але спека тут була задушливіша, ніж вона буває о четвертій пополудні у справжніх каютах річкових суден; хоча й крутився над самим ліжком електричний вентилятор, але від розпеченого цинкового даху пашіло жаром. То була не спальня у звичайному будинку, а така собі каюта на суходолі, яку Флорентіно Аріса звелів збудувати для себе неподалік від своєї контори з єдиною метою — завжди мати до своїх послуг надійну схованку для своїх старечих любовних пригод. У будні там важко було заснути під гучні крики портових вантажників, скрегіт кранів у річковій гавані та оглушливі сирени пароплавів, які швартувалися до причалу. Але для дівчини тут був її недільний рай.

На Трійцю вони збиралися бути разом аж до тієї години, коли їй треба буде повернутися до інтернату, за п’ять хвилин перед молитвою до Пресвятої Богородиці, але подзвін нагадав Флорентіно Арісі про його обіцянку прийти на похорон Херемії де Сент-Амура, і він став одягатися поквапніше, ніж звичайно. Спочатку, як і завжди, заплів дівчині її косу, яку сам же таки й розплітав перед любощами, потім поставив її на стілець, щоб зав’язати шнурки на її шкільних черевичках, бо сама вона завжди зав’язувала їх погано. Він допомагав їй цілком щиро, і вона допомагала йому в цьому, так ніби виконувала обов’язок: обоє втратили відчуття різниці віку вже з перших побачень і ставились одне до одного з довірливістю чоловіка й жінки, які стільки прожили разом у мовчазному порозумінні, що вже не мали чого сказати одне одному.

З нагоди вихідного дня конторські приміщення були замкнені й темні, а біля безлюдного причалу стояв лише один пароплав із погашеними топками. Спека передвіщала дощ, перший у цьому році, але прозоре повітря та недільна тиша в порту, здавалося, свідчили, що наступні дні будуть погожими. На осяяній сонцем пристані світ здавався невблаганнішим, ніж у сутіні каюти, і ще тривожніше лунав подзвін невідомо по кому. Флорентіно Аріса та дівчина увійшли у всипаний селітрою двір, куди іспанці колись приганяли живий «чорний» товар перед тим, як вантажити його на кораблі, й де досі виднілися рештки гир та іншого іржавого залізяччя, що лишилося від работоргівлі. Машина чекала їх у затінку складів, і вони розбудили шофера, що заснув, схилившись на кермо, лише тоді, коли обоє вмостилися на задньому сидінні. Автомобіль об’їхав навколо складів, обгороджених дротяною сіткою, перетнув широке пустище біля затоки Людських Душ, де в давні часи був базар, а тепер дорослі чоловіки майже зовсім голяка грали в футбол, і вибрався з річкового порту, огорнутий хмарою гарячої куряви. Флорентіно Аріса був певен, що поховальні почесті не мали стосунку до смерті Херемії де Сент-Амура, але настійливість подзвону заронила в його душу сумнів. Він поклав руку на плече шоферові і, говорячи йому в саме вух І), спитав, по кому бамкають дзвони.

— А по отому лікарю, що з борідкою, — відповів шофер. — Як то пак його звуть?

Флорентіно Арісі не довелося надовго замислюватися, щоб зрозуміти, про кого йдеться. Та, коли шофер розповів йому, за яких обставин лікар помер, миттєва ілюзія розвіялася, бо історія видалась йому надто неправдоподібною. Ніщо не буває таким схожим на людину, як її смерть, а ця смерть ні в чому не збігалася з образом чоловіка, якого він собі уявив. Одначе це сталося саме з ним, хоч і здавалося чистим безглуздям: найстарший і найобізнаніший у місті лікар, до того ж один з найвизначніших городян з огляду на інші свої заслуги, помер у вісімдесят один рік, зламавши собі хребет, коли впав з мангового дерева, на яке поліз, намагаючись упіймати папугу.

Усе, що робив Флорентіно Аріса, відколи Ферміна Даса вийшла заміж, він робив лише в надії коли-небудь дочекатися такої звістки. І ось, коли ця мить настала, його опанувало не п’янке почуття тріумфу, яке він стільки разів собі уявляв безсонними ночами, а холодний жах: він виразно усвідомив, що сьогодні так само могли б дзвонити й по ньому. Сидячи поруч із ним у автомобілі, що підстрибував на бруківці, Америка Вікунья злякалася, побачивши, як він зблід, і запитала, що з ним таке. Флорентіно Аріса взяв її пальці — його рука була холодна як лід.