Фантастика Всесвіту. Випуск 3

22
18
20
22
24
26
28
30

З цією певністю він і взявся до діла. Йому знадобилося три дні, щоб запам’ятати розташування літер на клавіатурі, ще шість днів — щоб навчитися водночас натискати на клавіші й думати, і ще три дні — щоб надрукувати першого листа без помилок, після того як він пошматував півстопи паперу. Почав він з урочистого звернення «Ласкава пані», а внизу підписався своїми ініціалами, якими мав звичай підписувати напахчені парфумами любовні цидулки, що їх надсилав Ферміні Дасі замолоду. Цього разу він одіслав листа поштою, у конверті з жалобними віньєтками, — як і годилося писати жінці, котра зовсім недавно стала вдовою, — і без зворотної адреси.

Це був лист на шістьох аркушах, який не мав нічого спільного з тими, що їх йому будь-коли доводилось писати. В ньому не відчувалося ні тону, ні стилю, ні риторичних окрас перших років його кохання, і його аргументи були такі раціональні й виважені, що пахощі засохлої гарденії здалися б тут нетактовністю. В якомусь розумінні він досяг тут найбільшого наближення до стилю ділових листів, яких так ніколи й не навчився писати. Через кілька років особистого листа, надрукованого на машинці, сприйняли б як відверту образу, та навіть уже й тоді друкарську машинку вважали за конторську бестію, позбавлену будь-якої етики, і посібники зі світського етикету не передбачали приручати її для особистого користування. Отже, подібний вчинок можна було витлумачити як зухвалий вияв модернізму і так, либонь, і витлумачила його Ферміна Даса, бо в другому листі, якого вона написала Флорентіно Арісі, після того як одержала понад сорок листів од нього, вона насамперед вибачилася за свій не досить чіткий почерк, бо ж у неї немає такої сучасної техніки для письма і її можливості обмежуються сталевим пером.

Флорентіно Аріса і словом не прохопився про обуреного листа, якого вона йому надіслала, він із самого початку вдався до нового способу зваблювання, навіть не згадавши ні про їхнє давнє кохання, ні взагалі про минуле: мовляв, забудьмо про все, що було, адже це було так давно! У своїх листах він досить детально викладав свої міркування про сутність життя, взявши за основу свої підкріплені великим досвідом погляди на взаємини між чоловіком і жінкою, які колись думав описати у вигляді додатка до «Секретаря закоханих». Правда, тепер він приховав суть під патріархальним стилем, подаючи це як спогади старої людини, аби не надто впадало у вічі, що йдеться про сповідь закоханого. Пишучи чергового листа, він спочатку заготовляв чимало чернеток, як то було заведено в давні часи, але не спалював їх відразу ж по тому, а залишав, щоб згодом прочитати на свіжу голову. Він знав, що найменша ностальгічна нотка могла розбудити в його серці гіркоту минулого, і хоч передбачав, що Ферміна Даса поверне йому сотню листів, перш ніж наважиться прочитати сто першого, проте хотів, щоб такої нотки не прозвучало в жодному. Отож він спланував усе до дрібниць, наче готувався до вирішальної битви: усе мало бути не таким, як колись, щоб збудити нову цікавість, нову заінтригованість, нові надії в душі жінки, яка вже прожила повне життя. Це мала бути навіжена ілюзія, що дала б їй мужність, якої в неї не було, викинути на смітник забобони класу, спочатку їй цілком чужі, але згодом невіддільні від її життя та свідомості. Він мав навчити її думати про кохання, як про блаженство, що було б не засобом хай там чого, а першопочатком і завершенням у самому собі.

У нього вистачило здорового глузду не сподіватися на негайну відповідь, його цілком задовольнило, що вона не відіслала йому листа назад. Не повернулися до нього й листи наступні, і в міру того як минали дні, він хвилювався все дужче й дужче, бо чим довше від неї нічого не було, тим більше зростала надія нарешті одержати відповідь. Частота, з якою він надсилав їй листи, увійшла в пряму залежність із вправністю його пальців: спочатку він виготовляв одного листа на тиждень, потім два і нарешті став надсилати їх щодня. Він радів, що від того часу, коли він служив на телеграфі, пошта досягла великого поступу, і тепер йому не доводилося йти на ризик, щодня з’являючись у поштовій конторі й здаючи листа для однієї і тієї самої особи або надсилаючи його кур’єром, який міг виказати таємницю. Тепер можна було просто доручити службовцеві своєї фірми купити марок на цілий місяць, а потім опускати листи в одну з трьох скриньок, які висіли в Старому місті. Незабаром цей ритуал став для нього буденною звичкою: години безсоння він використовував, щоб писати листа, а назавтра, по дорозі до своєї контори, просив шофера зупинитися на хвилину біля поштової скриньки на розі вулиці й сам виходив укинути листа. Ніколи не дозволяв зробити це за нього шоферові, хоч той і наполягав, коли йшов дощ; а іноді він умисне, з остороги, брав із собою не одного, а кілька листів, щоб це здавалося більш природним. Шофер і гадки не мав, що додаткові листи були чистими аркушами паперу, які Флорентіно Аріса адресував самому собі, бо він ніколи ні з ким не вів приватного листування, крім опікунських звітів, що їх надсилав у кінці кожного місяця батькам Америки Вікуньї, повідомляючи їх про свої особисті враження від поведінки, настрою та здоров’я їхньої дочки і про її успіхи в навчанні.

Уже з першого місяця він став нумерувати листи, а вгорі над кожним давав коротке резюме попередніх, як ото заведено в газетах або журналах, коли друкується роман із продовженням, — з остраху, що Ферміна Даса не зверне уваги на те, що всі вони певною мірою взаємопов’язані. А коли почав відправляти щодня по листу, то змінив конверти з жалобними віньєтками на звичайні білі, і це надало їм таємничої непримітності ділових листів. Розпочинаючи цю свою діяльність, він був сповнений рішучості піддати своє терпіння найвищим випробуванням і писати принаймні доти, доки остаточно переконається, що тільки марнує час, утілюючи в життя єдиний задум, до якого міг доміркуватися.

І справді, тепер він чекав без жорстокого внутрішнього хвилювання, колись збуджуваного надіями юності, а з упертістю твердокам’яного діда, якому не було про що думати, не було вже чого робити в своїй судноплавній компанії, бо на той час вона вже плавала сама по собі, чекав, твердо впевнений, що буде живий і при повній чоловічій сназі того дня, який рано чи пізно неминуче настане, коли Ферміна Даса нарешті переконається, що в її печальному становищі самотньої вдови немає іншої ради, як опустити перед ним свої підйомні мости.

А тим часом він жив своїм звичним життям. Сподіваючись на сприятливу відповідь, знову заходивсь оновляти дім, щоб зробити його гідним тієї, яка могла вважати себе в ньому господинею, відколи його було куплено. Ще кілька разів навідував Пруденсію Пітре, як і пообіцяв їй, прагнучи довести, що досі любить її, попри невблаганні ознаки старості, любить і при світлі дня та з відчиненими дверима, а не лише в ті ночі, коли його доймає розпач. Ще кілька разів проходив повз дім Андреа Барон, аж поки побачив, що світла у ванній немає, і спробував довести себе до тваринного стану, безумствуючи в її ліжку, — правда, він удався до цього тільки з метою не втратити навичок до плотського кохання, бо, зрештою, це відповідало ще одному з його забобонів, досі не спростованому: що плоть живе, поки живе людина.

Єдиною морокою був для нього стан його взаємин із Америкою Вікуньєю. Він і далі розпоряджався, щоб шофер забирав її з інтернату о десятій ранку в суботу, але вже й не знав, що робити з нею до понеділка. Уперше він перестав приділяти їй увагу, і вона відчула цю переміну. Тепер він або доручав її служницям, щоб водили її увечері в кіно, на гуляння в дитячому парку, на добродійницькі лотереї, або вигадував для неї недільні розважальні програми з іншими дівчатами з училища, аби тільки не вводити її до раю, схованого за конторами річкового судноплавства, куди вона прагнула завжди, відколи вперше туди потрапила. В тумані своїх нових ілюзій він не здавав собі справи в тому, що жінка може стати дорослою за три дні, а минуло вже три роки, відколи він прийняв її з моторного вітрильника, який прийшов із Пуерто-Падре. Хоч як намагався він усе пом’якшити, переміна була для неї болючою, а причини збагнути вона не могла. Того дня, коли він сказав їй у морозивному кафе, що збирається одружитися, — по суті, відкривши їй правду, — її опанував панічний страх, але потім така можливість видалась їй настільки абсурдною, що вона зовсім про це забула. Проте незабаром до неї дійшло, що він поводиться так, ніби сказав тоді правду. Тепер він часто вдавався до ухильних відповідей, наче був не старший за неї на шістдесят років, а на шістдесят років молодший.

Якось увечері в суботу Флорентіно Аріса застав її у себе в спальні; вона пробувала друкувати на машинці, і в неї це виходило досить добре, бо цього ремесла їх навчали в училищі. Вона заповнила майже півсторінки бездумними фразами, але в декотрих мимохіть відбився її душевний стан. Флорентіно Аріса нахилився і через її плече став читати, що вона там друкувала. Вона схвилювалася, відчувши його чоловіче тепло, уривчастий віддих, дух його одежі, що пахла так само, як і його подушка. Вона вже не була тією дитиною, якою до нього приїхала і яку він роздягав поступово, вдаючись до хитрощів, що ними морочать малят: спершу черевички для птахи-павички, потім сорочечку — для кицюні-дочечки, потім оці штанці з квіточками — для собачки з діточками, а тепер, дитятко, цьомни свого татка. Ні, тепер це вже була жінка цілком сформована й доволі метикована, якій подобалося брати ініціативу на себе. Вона й далі друкувала одним пальцем правої руки, а ліву поклала йому на ногу, ковзнула по ній вище, знайшла того звіра, якого шукала, відчула, як він оживає, збільшується, тривожно пульсує, а старече дихання стає уривчастим і натужним. Вона знала, що буде далі: від цієї миті він утрачав самовладання, думки йому мішалися, і він цілком здавався на її ласку, бо не було шляхів до відступу, поки обоє не добиралися до фіналу. Вона взяла його за руку й підвела до ліжка, мов сліпого вуличного жебрака, вона з лукавою ніжністю розбатувала його на дрібні шматочки, на свій смак посипала на нього солі, запашного перцю, поклала зубочок часнику, кілька тоненьких кружалець цибулі та лавровий листочок, капнула кілька крапель цитринового соку, — й ось так присмачивши страву всіма можливими спеціями, поставила її в піч на вогонь, який не був ні надто жаркий, ні надто слабкий, а саме такий, як треба. В домі не було нікого. Служниці кудись повиходили, а муляри та теслі, що робили ремонт, по суботах не працювали. Отже, весь світ належав лише їм двом. Але Флорентіно Аріса пробудився з екстазу вже на самому краєчку провалля, відвів її руку, опанував себе і сказав тремтливим голосом:

— Не можна, в нас немає гумових костюмчиків.

Вона так і лишилася лежати горілиць на ліжку і ще довго там лежала й думала, а коли на цілу годину раніше повернулася до інтернату, бажання плакати в неї минуло, і вона вигострювала нюх та пазурі, готуючись вистежити причаєну звірюку, яка попсувала їй життя. А Флорентіно Аріса припустився ще однієї властивої чоловікам помилки: подумав, що вона переконалася в марності своїх намірів і вирішила забути його.

А він і далі робив своє. Минуло вже півроку, а відповіді все не було. Ночами його мучило безсоння, і він перевертався з боку на бік у ліжку до самого світання. Йому думалося, що Ферміна Даса розкрила першого листа, адже вигляд він мав звичайнісінький, та як тільки побачила ініціали, знайомі їй із колишніх, давніх-предавніх листів, то кинула листа у кошик для сміття, навіть не завдавши собі клопоту, порвати його. А з наступними вона робила те саме, навіть не розпечатуючи конвертів, — їй досить було на них глянути, і це відбувалося знову й знову, поки він сушив собі голову над своїми друкованими розумуваннями. Він не вірив, що існує жінка, здатна протягом півроку стримувати цікавість і, щодня отримуючи листи, не подивитись навіть, яким чорнилом їх написано. Проте якщо така жінка й існувала, то нею могла бути тільки Ферміна Даса.

Флорентіно Аріса мав таке відчуття, що час у старості не тече горизонтальним потоком, а радше нагадує цистерну з пробитим дном, звідки витікає пам’ять. Його завжди винахідливий розум вичерпувався. Кілька днів він тинявся кварталом Ла Манга, аж поки зрозумів, що в такий дитячий спосіб не проникнеш у ворота, зачинені на замок жалоби. Одного ранку, шукаючи якийсь номер у телефонному довіднику, він випадково натрапив на її номер. Подзвонив. Дзвінок пролунав багато разів, і нарешті почувся її голос, поважний і байдужий: «Слухаю…» Він мовчки повісив трубку, але почувши, на якій далеченній відстані від нього пролунав цей невловний голос, він геть занепав духом.

Тими днями Леона Кассіані святкувала свій день народження і запросила до себе додому кількох найближчих друзів. Флорентіно Аріса був страшенно неуважний і розлив на себе підливу з курчати. Вона обтерла йому вилогу піджака, намочивши ріжок серветки у склянці з водою, а потім обв’язала йому шию таким собі слинявчиком, щоб запобігти ще гіршому нещастю, бо він видався їй безпорадним, наче мале дитя. Вона помітила, що протягом трапези він кілька разів знімав окуляри, щоб протерти скельця носовичком, бо очі в нього сльозилися. Коли подали каву, він заснув із чашкою в руці, і вона спробувала забрати в нього чашку, не будячи його, але він прокинувся й присоромлено мовив:

— Я лише на хвильку заплющився, щоб дати очам відпочити.

Того вечора, вкладаючись спати, Леона Кассіані з жалем подумала, що останнім часом Флорентіно Аріса дуже подався й постарів.

На першу річницю з дня смерті Хувенала Урбіно родина розіслала запрошення на поминальну месу в соборі. На той час Флорентіно Аріса вже відіслав сто тридцять два листи, не одержавши у відповідь жодного, і це наштовхнуло його на сміливу думку піти на месу, хоч його й не запросили. То була така собі громадська подія, не дуже зворушлива, але вельми пишна. Крісла в перших рядах були довічно закріплені за певними особами, що передавали своє право на володіння ними у спадок, і кожне мало на спинці мідну табличку з ім’ям хазяїна. Флорентіно Аріса прийшов одним з перших, щоб сісти на такому місці, де Ферміна Даса, проходячи, не могла б його не помітити. Він вирішив, що найвигідніше з цього погляду зайняти одне з крісел у центральному нефі, розташованих зразу за іменними місцями, але наплив люду був такий великий, що й там не знайшлося йому вільного місця, і він мусив сісти в нефі для бідних родичів. Звідти побачив, як увійшла Ферміна Даса під руку із сином, вбрана в чорний оксамит до самісіньких зап’ястків, без жодної прикраси; її сукня, застебнута на довгий ряд ґудзиків від шиї до ступень, була схожа на єпископську сутану; голову вона покрила шаллю, обшитою кастильським мереживом, а не капелюшком з вуаллю, які були на інших вдовах, а також на багатьох сеньйорах, що тільки мріяли стати вдовами. Відкрите обличчя відсвічувало алебастром, ромбоподібні очі жили власним життям під величезними люстрами головного нефу, і йшла вона така випростана, така горда, так тримала себе в руках, що здавалася не старшою за свого сина. Флорентіно Аріса, стоячи на ногах, сперся пучками пальців на спинку крісла, поки в нього перестало паморочитись у голові, бо відчув, що він і вона були не на відстані семи кроків одне від одного, а в двох різних вимірах часу.

Ферміна Даса відбула церемонію на фамільному місці перед головним вівтарем, із тим самим виразом погорди, з яким дивилася б оперу, — правда, тут вона майже всю панахиду простояла. Але в кінці порушила літургійні правила й не залишилася на місці, щоб вислухати від усіх слова співчуття, як то було заведено, а сама почала обходити запрошених, щоб кожному окремо подякувати: поведінка незвична, яка, проте, цілком відповідала її незалежній вдачі. Вітаючи одного, другого, третього, вона дійшла нарешті й до стільців для бідних родичів і наприкінці розглянулась навкруги, аби пересвідчитися, що не забула привітати нікого з близьких знайомих. Отоді Флорентіно Аріса й відчув, як його мовби овіяло божественним вітром: Ферміна Даса побачила його. І справді, вона на мить покинула тих, хто її супроводжував, з тією невимушеністю, з якою завжди поводилася в світському товаристві, подала йому руку й промовила з лагідною усмішкою:

— Дякую за те, що прийшли.

Бо вона не тільки одержала всі його листи, а й прочитала їх з великою цікавістю, знайшовши в них поважні мотиви для роздумів, які допомогли їй віднайти сенс життя. Вона снідала з дочкою, коли принесли першого листа. Побачивши літери, друковані на машинці, не змогла втриматися від цікавості, тут-таки розпечатала конверт і густо зашарілася, впізнавши ініціали під листом. Але вмить опанувала себе і сховала листа в кишеню фартуха. «Це лист співчуття від уряду». Дочка здивувалася. «Так уже ж були від них листи». Ферміна Даса й бровою не повела. «Це зовсім інший». Вона хотіла згодом спалити листа, щоб уникнути доччиних розпитувань, але не втрималася від спокуси спершу глянути на нього бодай одним оком. Вона сподівалася, що це гідна відповідь на її розгніване послання, за яке мучилася докорами сумління від тієї миті, як тільки його відіслала, але побачивши «ласкаву пані» в заголовному рядку та з кількох фраз у першому абзаці зрозуміла, що у світі відбулися великі зміни. Це так її заінтригувало, що вона зачинилася в спальні, аби спокійно прочитати листа, перш ніж його спалити, і прочитала аж тричі, не переводячи духу.