Передавши старому Жерино вантаж на склад сухого какао, Дориндо гайнув до мазанки Гути: пізно, її вже підрядили на цілу ніч. З досади Дориндо ладен був розвалити халупу й натовкти пику тому, хто обскакав і загарбав його законне місце. Як це законне і чому, дивувалася Гута, вражена таким нахабством. Їй до цього Дориндо ні знобить, ні гріє; якщо він так казиться за нею, так ґзиться, то хай дожидає своєї черги: ґречний і гостинний прийом забезпечений, ще ніхто, побувавши у її ліжку, не нарікав. Приходять до неї знову: чемність, шик та ще й шкіра пропахчена тютюновим ароматом.
Довго сидів Дориндо в порожній халупці, а Гути нема й нема; і він нарешті здався. Може, вона, знудившись у Великій Пастці, повіялась у Такарас, Феррадас, Макуко чи Агуа-Прету? Де ж вона запропастилася, клята? Кров з носа, а треба знайти її; хоч якщо подалася в Ітабуну, то там тих борделів понад два десятки.
Зажурений, Дориндо побрів до форту Фадула поплакатися в жилетку й надудлитись. Там і здибав свого підпаска Дуду Урвителя і від нього почув, що Гута тут, у Великій Пастці, але де саме, той не знав, бо вона зачарувАлаібь. Вона і циган.
— Я сам бачив, як вони зачаровувалися.
— Що бачив?
— Та як вони зачарували одне одного. — І пояснив: — Я пильнував за ними обома, очей не зводив, і де вони тепер? Не інакше, як зачарувалися.
Дориндо відчув себе на самісінькому дні свого горя. Те, що Гуту запопав інший, ще півбіди: треба ж їй заробляти на хліб. Але обійматися з циганом, та ще не в хаті, а десь на землі під деревом — це вже чортзна-що, це понад усякі межі; отже, вона не заробляє, а любиться. Цей байстрюк обмарив її, нема гіршого кодла, ніж циганське.
Турок, у якого було інше в голові, спитав неуважливо:
— Хіба в тебе амури з Гутою?
— Отакої? А ви й не знаєте? — Це вже Дуду Урвитель.
Дориндо ні пари з уст, заплатив за випивку й недопиту пляшку. З нею і подався в галпан, де його зустріли з розкритими обіймами, як-не-як, брат по нещастю. Урвитель уже роздзвонив і там. Валеріо Собацюра, щоб утішити Дориндо, розповів, як його обшахрували. І ця чортиця циганка здиміла просто перед очима, очима його і Маніньйо.
— Ви ж бачили, еге, сеу Маніньйо?
Погонич невиразно труснув головою; він саме відкушував шмат рападури і запихав до рота жменю борошна.
Гурт, принаджуваний багаттям і випивкою, більшав. Метис Пержентино ходив на Жаб’ячу Косу — передати Бернарді послання капітана Натаріо де Фонсеки. Доручення не виконав, а повернувся з жахливою звісткою, що всі повії зникли.
— Пропали! Пощезали! — заявив він, розводячи руками, щоб показати безмежжя лиха. — Геть усі!
Це невдовзі підтвердили пеон і троє лісорубів; вони працювали на закладці маєтку полковника Озмундо Роші, за кілька легуа звідсіль; відмахали добрі гони до Великої Пастки, щоб гульнути в дівок. А тих нема і сліду.
Провести ніч у веселому жіночому товаристві намірялися й погоничі: їхній привал — то любовний притон, самогонне море, гулі. З навколишніх плантацій чимчикували піхтурою пеони й лісоруби, щоб загасити в курені каганець і вгонобити плоть. А де ж ті каганці, щоб задувати, де ж та бабота, щоб пригортати?
Пержентино вразила на Жаб’ячій Косі незвична тиша, там же завжди гамірно й людно. Ще двоє-троє душ, вражених не менше, никало від халупи до халупи: куди ж це помандрували повії? Адже недарма їх називають мандрьохами.
Рубана хата порожня — ні Бернарди, ні Збуй-Вік, Пержентино нічого не передасть; а капітан Натаріо попереджав Бернарду, що завтра буде у Великій Пастці; і він так само не знайде сподіваного жіночого тепла. Згнітивши серце, — голодному й опеньки м’ясо, — попхазся аж до Марії Жини, чия халупа стояла на стерчку. Але й ця почвара пропала, жодної тобі спідниці, Велику Пастку як вимело. Ой леле, що ж воно буде, га?
У галпані, причастившись з пляшки Маніньйо, метис Пержентино осатаніло домагався в Господа і людей відповіді: чого це згедзькалось бабство? Що за бойкот, що за саботаж, сьогодні ж не чистий четвер, не страсна п’ятниця! А все циганський пристріт, вони єретики, без царя в голові!
ebooksa