Ясно, то батько, але про нього й минуле згадувати не хотілося.
— А що потім, що потім? Хочу знати, чи він любитиме мене.
— Ваш?
— Погляд з руки перебігає на обличчя Бернарди: проникнути в її страхи й хвилювання.
— Щоб був тільки ваш, еге ж? Щоб не ходив з іншою? Позолотіть ручку, і я його заворожу, він назавжди забуде дорогу до іншої.
— Та навіщо ж, щоб тільки мій? — здивувалася Бернарда. — Нехай має, скільки заманеться.
Циганка вражено свердлить стурбоване дівоче личко: адже геть усі, кому вона ворожила, домагалися — тільки єдина, перша, не друга; просили зурочити суперниць, оплачували підшепти й замови. А оце така притичина!
— То чого ж тобі? — ошелешено спитала.
— Мені тільки б знати, чи не збайдужіє до мене, не відцурається. Чи не набридну я йому?
— Позолоти ручку, і циганка розкаже все. — Сріблолюбство підштовхувало на ризик: — Бачу кров і смерть…
Бернарда видлубала з підшивки ще дві монетки.
— Ви зразу. Його любов — на все життя?
Дівочий голосок пролунав так журливо, що зашкарубле серце циганки розм’якло. Відкинувши всі утерті вирази, вона промовила, аби тільки втішити:
— На все життя.
— Ви казали про смерть…
— Ти помреш у нього на руках, — була відповідь.
Валеріо Собацюра показав на кибитки на тому березі.
— Цигани… — А що в ту мить він думав про повій, то признався: — От із циганкою я не жирував.
— Не ти один, ніхто не жирував. — Маніньйо у погоничах посивів, досвіду йому не позичати, слів на вітер не кидав: — На що циганка зугарна, це трясти спідницями. А в ліжко її не затягнеш. Завжди піймаєш облизня.
— Неправда, сеу Маніньйо.
ebooksa