А якби ще сеу Фаду закрив двері свого укріпленого форту й подався до сусідньої парафії, то Великій Пастці, вважай, капець.
Пеон і троє лісорубів піймали облизня, а Валеріо Собацюра, не без спонуки Дориндо й Пержентино, вирішив діяти. Геть розчаровані, четверо товаришів вертали до лопат і мотик, до сокир і серпів, до гарування від зорі до зорі на лісоповалі, на висадці какаових саджанців. За солодким вони відмахали не одну версту. У сельві й на плантаціях жінок не гурт, та й ті під ревнивим хазяйським оком і за сімома замками; моргни їй, а вона реготне — не зносити голови моргунові або реготусі, а то й обом. Вони сподівалися гульнути, а гультяйок катма, ну чи не клята діра!
На відміну від Пержентино, лісоруби й пеон підночовувати не збиралися, до схід сонця їм треба бути на місці. Їх би задовольнило й одне рандеву, але і те не вдалося. Хоча б цю Жасинту Збуй-Вік застати, хоч вона же підтоптана, але є ще порох у порохівницях, так запевняють. Стали б у чергу, бо вона повія і чесна і сором’язлива, без вибриків. Це в Ільєусі деякі безсоромниці, вирядившись в одежу грінги, можуть одразу з двома-трьома, а Жасинта навіть замолоду в шикарних міських пансіонах не допускалася такого паскудства: щоб оплатити плюгавство, нема таких грошей.
Заливши своє горе в Фадуловому шинку, четверо неборак подалися до вогню на вигоні; пристали погомоніти й підтвердили слова метиса Пержентино: справді, Велику Пастку спостигла катастрофа.
— Ну от, чуєте, я не брешу.
Валеріо Собацюра аж стрибав, виригаючи упереміш із сивушним духом погрози: жіноту треба відбити й показати цьому циганському кодлу, як шельмувати чесний народ. Теж знайшлася принцеса — циганка!
Іти відбивати пеон і лісоруби не захотіли: їм годі втрачати робочий день. Зате інші наладналися в похід. Даремно їх утримував Маніньйо, голос його був голосом волаючого в пустелі. Валеріо Собацюра, Дориндо, Пержентино і ще троє одчаюг поклали собі перехопитися на той берег і дати циганам чосу. Гурт рушив. Маніньйо — за ними назирці.
Дуду Урвитель, озброєний сточеним різаком, лишився. Маніньйо шепнув, щоб він збігав до сеу Фаду: попередити, що затівається. Нехай поспішить, поки не дійшло до кровопролиття.
Біля річки Маніньйо вразила незвична тиша: стих жаб’ячий крекіт. І куди поділися на місячних стежинах, під зоряним небом цієї чарівницької ночі водяні бугаї? Пропали з повіями заодно.
Маніньйо перебирався через річку, а подумки готувався до найгіршого: ще одна безглузда бійка. Безглузда й марна, а скільки їх траплялося на какаових шляхах під час перегону в’ючних обозів. Колись у такій бучі загинув і його підручний: Зе Вишкребок, не те що Валеріо Собацюра, був хлопчина сумирний, а завелися за нікчемний гріш.
За Валеріо Собацюру він не дуже боявся: більше хвалько та й під мухою; єдина небезпека — його пістоль, старовинний, заряджається з дула, але може вкласти наповал. Собацюра виграв його в карти тут-таки, у Великій Пастці, кілька місяців тому і відтоді не випускав з рук. Пержентино Маніньйо знав мало, але ж це людина полковника Боавентури, отже, гарячки не поротиме, так само як і капітан Натаріо да Фонсека. Найбільше тривожив його Дориндо, той ховав камінь у пазусі: по-справжньому небезпечний не рогоносець, а ревнивець, навіть якщо ревнивцеві не наставили рогів, а лише через саму підозру.
Коли переходили по камінню річку, Маніньйо підтримував Валеріо Собацюру, нетвердого на ногах, а сам скоса поглядав на Дориндо.
Що діється в таборі, побачили не зразу, заважали поставлені кружка кибитки. Чувся тільки звук, такий дивний, що навіть Маніньйо і той зачудувався. Звук злинав мелодійними хвилями: безперечно, музика, але не гармонія, не шестиструнна гітара чи кавакіньйо. Як і не органчик; мелодія хоч ніжна й гарна, але не врочиста, вона лагідно лилася і вібрувала, весела й журна, в одному й тому самому темпі, і ноги самі просилися до танцю. На своєму довгому віку Маніньйо не чув таких чудових і бентежних звуків. На який рік йому звернуло, він достеменно не знав, але дожив уже до сивого волосу.
Четверо чоловіків ішли з хутора карати й мстити, відбити майно, монети й дівок, витурити під загрозою зброї циган. Але загін завагався, і винна була музика — вона шугнула аж до зірок, розлилася по лісу. Завмерли й собі, заслухавшись, і звірі, ягуари, змії, цвіркуни й сови. Аж тепер Маніньйо збагнув, чого мовчать водяні бугаї — ці болотні мешканці наділені тонким слухом.
Наші зухи плуганились нога за ногою; поминули кибитки, і перед їхніми очима постало дивне видовище. Безвісти пропала жінота, вся вісімка, була тут — одні сиділи, інші стояли. Двоє заброд — Маврисіо й Мігуел — з небаченими інструментами в руках давали концерт повіям і циганкам. Були тут усі: Марія Жина, заплакана й осміхнена, Жозеф із сережками й перснями, при головній ворожці Бернарда, Малена з немовлям на руках і її нерозлучний дружок Алберто, старі, молоді й діти. Скутий кам’яною мовчанкою, вавилонський царський двір і місяць уповні.
Єдиний, хто не втишив кроку, то це Фадул Абдала; він ішов у супроводі Дуду Урвителя: підліткові треба бачити все самому, ото потім буде розповідей. Турок поспішав, щоб встигнути на місце подій. Під ногами хруснули галузки, і з-поза дерева вигулькнуло худорляве жіноче обличчя. Бликнувши на ватагу, Збуй-Вік насупилась і приклала до губів пальця. Прибульці стали. Фадул упізнав скрипки.
Підпилий Валеріо Собацюра заточився, замахав іншим, щоб не зупинялись. Хотів був вихопити з-за пояса пістоль, проте Маніньйо відібрав його. Дориндо, побачивши Гуту в екстазі, хотів був гарикнути на неї, але турок затулив йому рота своїм здоровенним ручиськом. Усе це витівки нечистого, метис Пержентино перехрестився. Може, тому й обійшлося без бійки.
До Маврисіо й Мігуела підпрягся Жозеф: не цар, саме божество дикої пущі. В найніжніше цигикання скрипок вплелося божественне тюрлюкання флейти Пана. Ах, цей концерт, ці іскрометні чардаші неповторної циганської ночі в Великій Пастці!
Передавши з метисом Пержентино пакет і попередження Бернарді, капітан Натаріо да Фонсека прискакав у Велику Пастку вранці й одразу перебрався через річку: на другому березі отаборилися цигани. І то вчасно, бо інакше Жозеф надурив би Фадула Абдалу і сплавив би йому віслюка химерної масті.
Знавець золота й прикрас, своєї галантереї, але темний щодо коней і в’ючаків, турок давав за віслюка рівно половину заправленої ціни. Треба було бачити, як проваджено торг, до якого красномовства, до якої казуїстики вдавалися обидві сторони, як сперечалися до піни на губах. То гнівні філіппіки, то жалібні плачі. Обидва навперемін проголошували себе жертвами зажерливості, підступності й зловмисності партнера. У запалі суперечки в хід ішла арабщина й романщина — це ще треба довести, чи цей шахрай уміє по-циганському, переконано говорив Фауд Каран, коли Фадул в ітабунському кабаре розповів йому про торг.
ebooksa