Проте клопіт зостався. Бо час від часу він мусив їздити за товарами, замикати армазем, залишати його напризволяще; а ще вистачало непевного люду, злодіїв і бандитів.
Щоправда, звістка про сумну долю трьох грабіжників облетіла узбережжя: здебільшого несвітська брехня, моторошні подробиці. Про загибель кабрів ходило принаймні п’ять зовсім протилежних, але однаково жахливих версій, і пліткарі давали голову навідруб, що турок держить свій армазем на паях з капітаном Натаріо да Фонсекою. Сеу Фаду цього не спростовував, коли його запитували: ці шанобливі перешепти захищали крамницю незгірш від вогнепальної зброї.
І все ж коли танули товари на складі, обличчя й рухи Фадула ставали неспокійними. Якби ж знайшлася якась добра і чеснотлива душа, якій можна було б довірити прилавок, касу та револьвер — тоді б і поїздка була в радість. Крамниця не зачинялася б, торгівля не знала б збитку, а якби на торговій половині стовбичив, а на жилій спав якийсь сміливець, напад на армазем більше не повторився б. Вистачило б присутності якогось зуха й покровительства капітана Натаріо да Фонсеки. На жаль, де ж у такій норі, як Велика Пастка, відкопати людину таких рідкісних чеснот.
І хто б подумав, що розрубати цей вузол, розв’язати цю проблему, взяти на себе цю відповідальність, на втіху одним і на острах іншим, зголоситься стара Жасинта Збуй-Вік. Вона вернулася з Такараса в обозі Зе Раймундо, верхи на Місяцівні, на другий день після грабунку і ще застала розор і руїну. Замість марних бідкань і співчувань, вона лише мовчки хитала головою.
Прийшла до турка тоді, коли той купався, й мовила:
— Якщо хочете, сеу Фаду, їдьте собі спокійно, а крамницю залиште на мене. Ось побачите, я впораюсь.
Стоячи гольцем і поливаючи з ополоника своє величезне тіло, турок аж витріщився на Жасинту.
— Ти хочеш сказати, щоб я лишив армазем відкритим, а ти торгувала, брала гроші й давала здачу?
— Тільки цінника мені лишіть, хоча деякі ціни я знаю. Поки ви приїдете, я й спатиму на прилавку.
— Ти? — Фадул похмуро зміряв її поглядом.
Ще один лихий жарт бога маронітів! Скільки ж можна його випробовувати! Збунтувавшись, запалившись гнівом, він послав докір небу: в цю важку годину мені потрібна допомога дужого, досвідченого чоловіка, а ти мені, боже, підсовуєш стару, захарчовану повію!
А проте у Фадуловому мозку щось свінуло: виявляється, мужні, діловиті, чесні можуть бути не тільки чоловіки, а й стара захарчована повія. Може, Збуй-Вік не лише справна коханка, а й добра порадниця?
— Ти?! — перепитав уже лагідніше.
— Авжеж, я, сеньйоре. Марія Жасинта да Імакулада Консенсан, а по-вашому Збуй-Вік. Вмію читати, підписуватись і рахувати; я вже торгувала в одному рундучку в Ріо-де-Брасо. А грамоти мене навчила біда. — Вона усміхнулась і додала: — Єдине, чого я так і не навчилася, — це красти.
З чагарів вийшов Ошоссі і рушив до річки — на голій спині закривавлена вепряча туша, з плеча звисають набиті сакви, круг стегон обмотана пов’язка. У сліпучому сонячному світлі по високій постаті та мисливських трофеях Епіфанія впізнала володаря пущі й диких звірів. Напередодні вона бачила віддалік, як Шанго роздував на ковальському горні вогонь. Шанго або Ошоссі, негр Факел Абдуїн, озброєний ножем для рубки лісу й рушницею, простував плоскогір’ям.
Після трудової ночі Епіфанія обмивалася в Дівочому Біде, просторому басейні, утвореному гірським потоком; тіло її обполіскували то водяні, то повітряні струмені. На валуні лежали свіжовипране жовте платтячко та брусок хазяйського мила. В рідному місті Баїї, в оселі жриці Кекё вона підстриглася, причесалася, як веліла горда Ошун. Ошун, дружина Ошоссі й Шанго, мати тихих плес. Епіфанія здригнулась, відчула під ложечкою холодок, зацокотіла зубами.
Далі річка розтікалася ширше. Там мисливець звалив на землю свою ношу: із смертельної рани в горлі кайтіту текла, червонячи глей, кров. Він скинув зі стегон пов’язку й поклав поряд із саквами, ножем та рушницею. Ножа з довгим і широким лезом виготовив, гострив і гартував він сам. Власної роботи були й шкіряні сакви та ягдташ на дрібну здобич. Мисливець змахнув руками й поринув у річку — змити зі спини кров. Щоб краще бачити, Епіфанія випросталась.
Факел помітив її лише тоді, як випірнув. Вона сиділа над водоспадом, мов та ійяба[36], — втілена Ошун, володарка річок, в одному з куточків свого розлогого царства. Перш ніж видиво розтануло в потоках світла, він уклонився, торкнувшись чола пучками, і проказав привітання:
Вона понесла йому мило, балансуючи на слизькому, нерівному камінні. Вугляне тіло її світилось, на гладенькій, чорній як смола шкірі грали синясті зблиски. Подала брусок і присіла навпочіпки, дивлячись, як він намилюється. Лоно Епіфанії — це криниця, джерело. Епіфанії-Ошун, дружини Ошоссі й Шанго.
Повертаючи обмилок, негр узяв Епіфанію за п’ясть і зазирнув у бездонні очі.
ebooksa