— Я не винна.
— Вже чув. Я їду, не вдовольнивши тебе.
Бернарда допомогла йому надіти штани. Морок розвіявся, зірки поблякли, ночі кінець. Ні нарікань, ні обвинувачень, ні погроз, ні бажання помститись. Тільки мука любові, ревнощів: він їхав, не вдовольнивши її, лишав її плакати й сміятися.
На прощання Натаріо застеріг:
— Повернуся через тиждень. Лічи по пальцях, щоб не помилитися знову.
Хотів, щоб голос лунав суворо, різко, але марно: рука несамохіть погладила хрещеницю по волоссю. А на його холодному обличчі, на цій застиглій масці, Бернарда розрізнила бліду тінь усмішки.
Недільний день у Великий Пастці запровадив новоселець негр Факел, ознаменувавши кінець тижня видатною подією: званим обідом. Ці обіди стали звичними, вони відвертали мешканців від лихих намірів, гріхів, обману, сприяли діловитості, здоровій моралі, зародженню приязні.
Невтомний мисливець, Кастор постачав кухню впольованою дичиною. Щедра душа, він після вдалого полювання ділився своїми трофеями не лише з сусідами, а й з жителями найдальших закутків. Якось одна дівка поцікавилась, чому він дарує, а не продає — можна ж грошики загрібати, — і негр відповів, що лови не його ремесло, йому досить і ковальського заробітку. Так само не жадоба наживи привела його до думки сушити м’ясо, а потім і до недільних званих обідів. Він дбав лише про краще харчування людей і згуртування жменьки слобожан.
У заготівлі сушеного м’яса він розраховував на Фадула — той на цьому ділі собаку з’їв — і на негритянку Далілу, яка повернулася у Велику Пастку.
Налякана погрозою Жанжана Тачки зґвалтувати її, дівка щезла — певно, шукала для свого ремесла місце гостинніше, ніж Велика Пастка. Відмахала сотні легуа, і доля знову привела її до цього небезпечного краю. Вона побачила навіч, як виросла слобода: людніше, ніж колись, багато новобудов, менше ризику, й привітно палає у кузні вогонь.
Фадул розповів Далілі, що накоїли бандити, і втішено повідомив про їхню загибель. Повія знала, що ця пригода неабияк схвилювала людей; розголос дійшов аж до Ітапіри, де вона мешкала між двома сафрами. Невже так далеко? Атож.
— Подейкують, що його оскопили. Катюзі по заслузі! Господь справедливий.
Фадул не спростовував жорстоких подробиць однієї з багатьох суперечливих версій про кінець розбійників.
Розмову дівки з турком перебив прихід Кастора; той прийшов запитати, чи не схоче Фадул приєднатись до нього в одній справі. Він надумав сушити м’ясо, це діло для нього нове, але не святі горшки ліплять. На фазенді полковника Робустіано він бачив, як сертанці солили воловину й виставляли на сонце; на смак вона виходила ще краща, ніж в’ялена. Він дає дичину, а турок — сіль, як він на те?
Даліла раптом заворушилась і заявила, що може внести й свою частку. В її рідному сертані розводять худобу, тож поденники тільки й живуть тим, що солять свіжину для полковника Раула, того самого, до речі, що позбавив її невинності. Вони солять також поросят і меншу живність, різних птахів, смажать горобців для їжі й на продаж. Горобців їдять цілими, з кісточками.
Засноване трьома пайовиками — Факелове м’ясо, Фадулова сіль, Далілине вміння — товариство скоро розширилося, стало маленьким кооперативом. Лупісиніо й Бастіан да Роза витесали жердку — вішати солонину. В солінні брали участь інші жінки, на березі річки збирався цілий гурт. Лунали жарти, дотепи, сміх — справжня розвага. Возилися багато, а м’яса виходило мало, проте бодай шматочок діставався кожній. Фадул бачив, що діло вигоди не дає, але варте заходу: не все на світі визначається грішми.
Сонце пряжило так, немовби теж хотіло допомогти, — в ці спекотні дні не випало жодної краплі дощу. Коли Даліла, високий експерт у таманко на високих підборах, заявила, що пора сушене м’ясо смажити і їсти, почалося імпровізоване свято. Частину м’яса Бернарда й Збуй-Вік стушкували в глиняному горщику з бобами, Зулейка смажила його, обкачавши у борошні, Котінья приготувала ласощі з жака. Скинулись і взяли у Фадула пляшку кашаси. Завершилося свято хоровим співом.
Так народився задум недільного обіду. Веселун Факел підкинув пропозицію, всі підтримали її дружними оплесками: це ж чудово — збиратися раз на тиждень за спільним столом, набити черево, наговоритися, нареготатись. Спочатку зголосилося небагато, але невдовзі прилучилися й інші.
Щонеділі, коли сонце стояло в зеніті, збиралася під навісом на вигоні нечисленна слобідська людність. Факел і Фадул, Жерино й охоронці складу, Гвідо й Бастіан да Роза, Балбіно й Лупісиніо, Збуй-Вік і Бернарда, Зе Луїз і Меренсія, Зулейка й Даліла, а також добросерда Котінья. Майже всі, хто постачав харч і хто готував, приходили на обід, Педро Циган приносив гармонію, і хоровий спів доповнювали танці.
Меренсія за святий день дякувала Богові, Фадул мурмотів щось по-арабському, повії сказали «амінь». Від’їзд в’ючних обозів затримався: погоничі сіли попоїсти, випити за компанію.
ebooksa