Фантастика Всесвіту. Випуск 4 ,

22
18
20
22
24
26
28
30

— Що значить — киш? Очманів, чи що?

— Сказав, значить киш!

— А хто ти такий, щоб мені наказувати? — Мулат підвівся, збираючись провчити нахабу.

— Капітан Натаріо да Фонсека.

У світлі гаснички блиснув парабелум.

— Не стріляйте, капітане, Богом святим благаю!

Мулат схопив штани й сорочку, шаснув за двері, в кущі, ламаючи головою гілля; зупинився лише тоді, коли відчув себе в безпеці. Це ж так пощастило: тільки чудом не зацідив капітанові у вухо і не прирік себе на смерть. Ні, до цієї навіженої, хоч вона й ласий шматочок, він більше ні ногою. Хай Бог милує!

Бернарда розгублено звелася на ноги, не знаючи що казати, навіть благословення не попросила. Натаріо стояв з парабелумом у руці; хоч би м’яз ворухнувся на обличчі; тоді кинув суворо й докірливо:

— Я ж попереджав, що ночуватиму в тебе сьогодні. Ти що, забула?

— Хрещений обіцяв приїхати в неділю. Я й сьогодні перевіряла за календарем сеу Жерино.

З другої кімнати озвалася Збуй-Вік:

— Свята правда, ми разом ходили, за календарем сьогодні п’ятниця. — Давши це пояснення, взялася заспокоювати наляканого гостя, який хотів розплатитись і піти геть: — Не бійся, хлопче, не бійся, все гаразд.

Капітан сів на ліжко, розстебнув пояс, заходився скидати чоботи:

— Іди помийся!

Бернарда метнулася до річки, але з півдороги вернулася за милом: самою водою не змиєш поту й чужих пестощів.

Та коли вернулася, мокра й непорочна, для шлюбної ночі з хрещеним, що ж бачить? Той розлігся на ліжку, навіть не скинувши штанів. Бернарду мов по тім’ю вдарили: що ж це таке? Присіла на край ліжка, легенько погладила його вогкими пальцями. Не розплющуючи очей, хрещений повернувся до неї спиною. Його справді зморило чи гордує нею? Побачив її при чадному каганці в обіймах іншого, образився, відштовхнув її?

Ніколи він не ревнував, не вимагав вірності. Зупиняючись у Великій Пастці, кохався з нею, нестямно й ніжно, ніби між ними була щира любов. До клятв і обіцянок не вдавалися, не взивали одне одного ніжними словами, досить і того, що разом у ліжку. Натомлені, гомоніли про плантації і звіряли одне одному свої тривоги й клопоти, балакали про те, як будується на белебні дім для нього й Зилди. Коли, хрещений?.. їхні взаємини не знали розрахунку, справжнє кохання непродажне. Якщо Бернарді й хотілося більшого, то цього не показувала, не просила, не натякала, вдовольняючись тим, що мала.

Сидячи на краю дерев’яного ліжка, вона берегла сон Натаріо всю оту злоповісну ніч. Не склепила очей, проклята й нещасна. Покинута. А вона ж так мріяла, так прагнула провести: з ним цілу ніч! Не просила, не благала, хрещений сам їй пообіцяв, йому теж кортіло цього. І ось він тут, тут! Чужий, байдужий, втрачений навіки. Повернувся до неї спиною! Все пропало. Зневага гірша за розлуку.

Почувши, що хрещений захріп, заснув по-справжньому, вона ніжно пригорнулася до його грудей, як колись ще дівчам у його холостяцькому гамаку. Пригадалося все добре й лихе в житті: батьків слинявий рот, мати-паралітичка, голод, утеча й нова зустріч, перші пестощі на розкладачці в халупі й пара позолочених сережок, його подарунок — вона гордо надівала їх, коли вони сходились. Крок по кроку зіставляла видиме й дійсне, починала розуміти, що досада та гордування — то щит, щоб приховати ревнощі, уразу й тугу. Отже, вона йому подобається, вона для нього не хвойда, як сотні інших, яких він перебрав у цьому Богом забутому какаовому закутні. Отже, це не скороминущий роман, легковажний і безболісний.

Удосвіта, обережно, щоб не збудити, Натаріо відслонив зі своїх грудей Бернарду і вийшов надвір — сходити до вітру й скупатися. Бернарда, розхвильована, підхопилася й собі, начепила сережки, побігла за хрещеним. Чекала оддалік, поки він заглибився в хащі. Зустрілися на березі річки. Вона зазирнула йому в очі.