Зилда частувала гостей наливкою з женіпапо, пітанги й маракужі власного виробу. І коли тільки встигала її робити? Хатні справи, кухня, наливка, бананове варення, шиття і молитви. А ще виховання дітей, своїх і приймаків. І хоч би коли підвищила голос, заметушилася, поскаржилась. Та й на що ж їй нарікати? Натаріо її підібрав з грязі, вбогу сироту, вона й не мріяла так високо злетіти: одружена з капітаном національної гвардії і плантатором, господиня такого розкішного дому, діти нівроку здорові, двір повний худоби й птиці, є і хліб, і до хліба. Нарікати? Та треба бути просто невдячною!
Є і хліб, і до хліба, кожному гостеві, навіть незваному, знайдеться місце за столом. Коли капітан відлучався з дому, гостей приходило менше: Збуй-Вік, Меренсія, Бернарда, ще якась подруга; чоловіки за відсутності глави сім’ї до них не потикались. Більшу частину часу Натаріо проводив на плантаціях, Аталаї і Винозорому, особливо під час збору раннього врожаю і сафри, наглядав за збиранням і сушінням какао. Після повернення його до Великої Пастки двері дому не зачинялися для гостей. Якщо бракувало місця за столом, накривали на веранді або на кухні, садовили з дітьми. Приятелі, куми, знайомі, прибулі у справі чи просто засвідчити повагу господареві, сусіди. Коли капітан, пішки чи верхи, з’являвся на вигоні, на Ослячому шляху, на Жаб’ячій Косі, скрізь його щиро й радісно вітали, з шанобою і не без улесливості. Чоловіки чемно скидали бриля, жінки ніжно всміхалися; при цьому в очах деяких чоловіків прозирав острах, а в деяких жінок читався заклик. Дітвора підбігала поцілувати йому руку:
— Благословіть, капітане!
Сам полковник Боавентура Андраде, володар цих країв, принципал і кум, користувався гостинністю Зилди і наїдався донесхочу за її столом, розхвалюючи зготовані нею страви: фаршировану курку, тейю, засмаженого на рожні, рибу, приготовану на пальмовій олії, окату яєчню, ласощі з банана й кажу, крем з авокадо. Зилда перепросила за скромне меню — лише чотири страви, убога трапеза. Доньки допомагали їй на кухні, вчилися готувати підливи.
З Аталаї полковник рушив навпростець і завернув у Велику Пастку, щоб поглянути разом з Натаріо, як влаштувалися сержипанці. Вони прибули з Естансії, батьківщини фазендейро, — хто знає, може, серед них знайдуться і його родичі. Він об’їхав усю долину — востаннє він був тут на сафрі, понад рік тому. Уже тоді поступ Великої Пастки вразив його, а що він скаже тепер?
Полковник побував на плантаціях Амброзіо, Жозе дос Сантоса й Алтамірандо — Алтамірандо почав розводити кіз — і знай схвально кивав головою. Зайшов у млин подивитись, як деруть маніоку. Естансіан— ці й далі жили дружною громадою.
Проте найбільший подив — він навіть не стримав захопленого вигуку — викликав у полковника міст, уже майже готовий. Лупісиніо й Гвідо задоволено вислухали полковникові похвали, а Лупісиніо добродушно докинув:
— А полковник Робустіано сумнівався, чи впораємося ми самі.
Біля Бернардиної хатини зупинилися — полковник побажав глянути на дитину. Це за неї він випив чарку кашаси у Фадуловому шинку. Збуй-Вік почастувала її кавою. Бернарда не тямилася з радості: можна показати дитину батькові.
— Марка Натаріо, — пожартував полковник.
Заглянув він і до Касторової майстерні, привітав Діву. Велика Пастка перестала бути виключно злачним місцем, тут створюються й родини; їдучи вулицею, він розминувся з Динорою та Ізаурою, бачив і Абігайл, тепер зустрівся з Дівою — всі чотири при надії. Полковник знову згадав пророцтво Натаріо. Споглядаючи з високого шпиля, де нині стоїть його дім, безлюдну долину, пущу й дикі чагарі, Натаріо провістив сьогоднішній день. Ця здатність метиса читати чужі думки, вгадувати майбутнє завжди була для полковника загадкою. Одне слово, індіанська кров.
Потім подались до Фадула вихилити перед обідом по чарці.
— То як вам наше містечко, полковнику?
— Уже переважає Такарас. Лишається залізницю підвести.
Просто з-за столу полковник перебрався в гамак на веранді. Але перед сном він побалакав з кумою Зилдою, розповів про новини в Аталаї. Сіа Пекена має помічницю, доньку покійного Тибурсиньйо. Пригадуєте її, кумо?
— Сакраменто? Як же, добре пам’ятаю… Гарна, як намальована.
Змарніле, пооране зморшками обличчя полковника освітила бліда сором’язлива — майже сором’язлива — усмішка.
— Сіа Пекена трохи підупала на силі. Дівчина — сущий скарб, а що вже роботяща… Славна дівчина, кумо. В домі все аж блищить, і про мене дбає. — Про яке її дбання він каже: служниці чи коханки? — А самі ми, кумо, більше живемо в Аталаї, ніж в Ільєусі.
— А як Вентуринья, куме? Пише до вас?
Усмішка на обличчі полковника згасла.
ebooksa