— Зараз дізнаєшся, — набравшись духу, промовила стара.
Вони зупинилися перед хатою, спорудженою на палях; внизу був свинарник, свині виривали з землі рештки жака і плодів хлібного дерева. Ванже мовчала, ніби забула про доччине запитання. На помості запхикала дитина Ліа та Агналдо, і вона наважилась:
— Тут доводиться робити все не так, як у Мароїмі. Там ми щонеділі ходили до церкви слухати обідню і проповідь священика. Якби якийсь нахаба захотів жити з моєю донькою без вінчання, без шлюбної угоди, я б йому так одрізала! А він ось надумав. Але тут хто ж одружується? Ні священика, ні каплички. Зате землі удосталь. Не так, як там, де ми обробляли чужу землю. Живеться нам непогано, хоча й глушина…
Вона старалася дивитися на життя тверезо. Проти рожна не попреш, її п’ятнадцятирічна донька вже на порі. Треба одружуватися або жити з кимось на віру. А згайнуєш час, то докотишся до панелі. У Мароїмі вони пішли б до священика, як годиться. Але вони у Великій Пастці, тут ні падре, ні церкви. Ліпше стати коханкою, ніж ловити мужчин на Жаб’ячій Косі.
— Бастіан хоче зійтися з тобою. Він дав мені слово, що ви одружитеся, як тільки в Такарас прибудуть місіонери, за це я спокійна. Дім його — повна чаша, хіба пташиного молока бракує. Залізне ліжко, широке, подружнє, з Ітабуни привезене. На стіні дзеркало. — І повторила знову, переконуючи дочку й саму себе: — Бастіан — людина щира.
Діва потупила очі, всміхнулася кутиками вуст:
— Одружуватися? Навіщо це мені, мамо?
Ванже зітхнула: з полегкості чи з досади? Очі її прикипіли до барака, де вони жили в страшенній тисняві, мов ті свині в сажі. Вона ще не все сказала: коли добудують місток, Бастіан обіцяв поставити їм нову хату; славний хлопець цей Бастіан да Роза.
Леле! Чому б Всевишньому не послати місіонерів у Такарас, і то негайно: Всевишній усе може, аби тільки захотів. Але йому вистачає клопотів, адже в нього царство небесне й земне, стане він слухати благання якоїсь старої баби. Якби хоч натякнув, коли прибудуть братчики ченці на такарасівську станцію, з розп’яттям у руці, щоб боротися з гріхом, накладати єпітимію, хрестити немовлят, вінчати тих, хто живе на віру. Ванже ще раз зітхнула.
Співжиття, придумають же таке! Але що вдієш? Просити Бастіана, щоб зачекав? А доки? Діва не єдина у виселку дівчина на відданні. Он старша Зе дос Сантоса, кривоока Рикардина, липне до кожного, хто в штанях, не приймає на Жаб’ячій Косі лише з остраху перед батьком — тому потрібна помічниця на плантації. А старші, Ізаура та Абігайл, так і пускають бісики каменяреві, безсоромниці. Всі у Великій Пастці знають, що Бастіан да Роза побілив світлицю і ванькирчик, викопав водойму і змурував піч, бо хоче взяти в дім господиню. Охочих вистачає, помани тільки пальцем, і дівчат набіжить ціла зграя. Вони не в Мароїми. У Великій Пастці ні церкви, ні панотця, який тут законний шлюб?
Ванже стільки журилася-побивалася, а Діва розв’язала все просто. Навіщо одружуватись, сказала вона, зняла тягар з материного серця; Бастіан да Роза шанобливо попросив у Амброзіо й Ванже дозволу забрати Діву до себе в неділю після базару. Якби ж то вони жили в Мароїмі… Що ж, дійся воля Божа. Вона зітхнула ще раз.
Вечірні тіні згущалися, затоплюючи чорнотою річку й плантації — вечір упав на долину зненацька. Діва спустилася хисткими східцями, в руці клуночок, і підступила до матері, яка все ще стояла на тому самому місці.
— Благословіть, мамо.
— Куди ти?
— Йду від вас, мамо.
— Бастіан же сказав у неділю, після базару. Чого квапишся?
— До Факела йду. З ним житиму.
В попелясто-сірому небі зайнялися перші бліді зірочки. На вигоні з’явилися перші обози; на кладь і голови чоловіків накинуті десятчані мішки. Під водяним пилом мжички, з клуночком під пахвою, Діва перебралася через річку і рушила до ковалевого дому, кузні й водночас оселі. Мурованої печі в нього немає, зате є горно й жаровня, щоб готувати їжу. Щодо дзеркала Діва не знала. У клуночку вона несла металеве віяло — це її дзеркало і її портрет, вигадав же таке ворожбит негр! Подумавши про це, вона всміхнулась.
Саме його вона прагнула, відколи прийшла у Велику Пастку, закурена, заболочена, натомлена, і вгледіла його: широке веселе обличчя, голий торс, набедреник з вепрячої шкури. Сподівалася зустріти турка, а зустріла свого судженого. В гамаку вночі їй запаморочив голову його запах.
Бастіан да Роза — хлопець гарний, голубоокий блондин, грінго, та й годі, дім його — повна чаша. Але її суджений, той, хто їй снився, хто запалював її кров, — це негр Кастор Абдуїн, коваль на прізвисько Факел. Ось чому самохіть несла вона у правій руці клунок, а у лівій — своє серце.
ebooksa