Підвівся, взяв блискучий, новісінький фетиш і ступив до Діви. Таємнича чаклунська атмосфера вселила їй тривогу й страх. Вона боязко простягла руку і взяла абебе — ковалеві очі так і світилися, так і палахкотіли. Він поважно й значуще виголосив:
— Сирена — це Єманжа, себто ти.
Діва побачила своє обличчя, відбите в металевому дзеркалі. Вдивлялась у вирізьблену постать і скоріше вгадувала, ніж упізнавала себе: волосся, груди, стегна начебто її. Усміхнено потупила очі, чекаючи, що він цим не обмежиться і вимовить нарешті довгождані слова.
Але він мовчки згріб її в обійми. Без жодного ніжного слова Касторів рот, губатий, ошкірений, жадібно вп’явся в її губи. Все в ній похололо, помертвіло: замість ласки й ніжності брутальність і насильство. Нелюдським зусиллям вона випручалася і, перш ніж лиходій знову схопив її, навідліг ударила його по обличчю.
— То он ти який! — скрикнула й вибігла надвір.
Факел був такий приголомшений, що навіть не просив, не затримував її. В розпачі він не помітив, що надворі вона спинилась і мить, довгу, як життя, чекала його; Касторів запах одурманив її, збурив їй кров. Проте він нічого не бачив: стояв, засліплений люттю, закам’янілий від розпуки, і чорна його рука затуляла розбите обличчя.
Лише вдома тремтяча, розхвильована Діва завважила, що тримає в руці металеве віяло, яке Кастор викував і вирізьбив для неї. То ось чим вона його вдарила! Абебе Єманжі! Єманжа — дволика, запевняли моряки сальвадорської гавані: одне лице в неї добре, друге — лихе.
Хоча на бенкет, влаштований на її честь, сама дона Естер не з’явилася, свято вдалося на славу. Місцевий старожил Педро Циган не пригадував, щоб мешканці Великої Пастки веселилися так безтурботно. Передусім, Кастор Абдуїн і Бастіан да Роза так і не зчепилися між собою, як віщував прикажчик Дурваліно. Кастор і Бастіан не лише приязно гомоніли, а й разом пили, цокаючись з Лупісиніо, чоловіком винуватиці торжества.
Зате в іншому Дурвеліно не помилився: адже всі вже бачили, котрого з двох залицяльників уподобала сержипанка. Квітуча п’ятнадцятирічна дівчина перев’язала своє розпущене волосся широкою рожевою стрічкою; така сама стрічка охоплювала її стан, затягнутий у атласову сукню із збористою спідницею і прикрашеним рюшами корсажем, виріб дони Наталини. Краса, та й годі!
Хто ж така ця дона Наталина, що ім’я її не згадувалося в історії Великої Пастки, а тепер зринає в розпалі свята? Про кого мова, звідки вона взялася? А йдеться про вдову Жоана Медейроса — цей неговіркий алагоанець був управителем на фазенді Бом-Ретиро і недавно загинув у сутичці, затіяній з доброго дива. Застара для найдавнішого ремесла, вона вміла шити й мала машинку «Зингер», тож приїхала до Великої Пастки і стала модисткою. Звичайно, за всіма подіями, що відбувалися в містечку, не вженешся; але випадок з доною Наталиною заслуговує окремої розмови.
Негр Факел уже збагнув, кого вподобала Діва, і не сушив більше голови загадковою поведінкою мароїмки. Він зрозумів усе тоді, як спробував поцілувати її, а вона, обурена до краю, зацідила абебе йому в обличчя. Рубець на щоці — можна й колючкою поранитись, Факеле, пусте; куди більша рана зяє у нього в грудях, ниє і кривавить, від болю, аж скімлиш, як собака. Проте Кастор заховав свою муку глибоко в серці — зовні це був той самий веселун, серцеїд і бабодур.
На вечірці на честь дони Естер, — ці гулянки мені вже в печінках сидять, заявила дона Естер, коли Педро Циган передав їй запрошення, тож туди ні ногою, — ніхто не міг зрівнятися з Кастором Абдуїном. Ідея свята належала йому, і він старався всіх розворушити. Танцював невтомно цілу ніч, не пропускав ні польки, ні мазурки, ні коко, ні шоте і вів кадриль. Хай у його суперника вигляд грінго, зате команди «балансе» і «ан аван» віддавав по-чужинецькому гучним голосом саме він. По-європейському він навчився цвенькати ще тоді, як виніжувався на пухових перинах, на шовкових простирадлах мадам баронеси, цієї золотистої блондинки, що вже білої, то білої, як молоко.
Спершу він запросив на шоте Зилду. Вона прийшла в супроводі вісьмох дітей — п’ятьох народила сама, а трьох виростила. Найменший, хрещеник полковника Боавентури Андраде та дони Ернестини, гасав собі по галпану, але двоє десятирічних дівчаток, таких схожих між собою, що здавалися близнючками, та ще одна, дев’ятирічна, не мали відбою від кавалерів. Капітан вирушив до Аталаї: почалася сафра, він наглядав за збором урожаю. З цієї причини Зилда не дочекалася кінця гульок. Зібрала дівчаток і найменших хлопців — Еду й Пеба іти відмовились — і подалася додому.
Із Зилдою Кастор відкрив танці, проте не обминув увагою жодної з присутніх, панночки чи дівки. Літав по залі, чудовий і невтомний, з Меренсією й Рессу, з трьома дочками Зе дос Сантоса, з Сан і Бернардою, — та навіть польку танцювала з немовлям на руках, — з Дінорою і Ліа, з усіма кралями, навіть найнижчого штибу. Не танцював лише з Дівою, Бастіан да Роза майже її не відпускав, її збориста сукня й рожеві стрічки лише зрідка майоріли в обіймах інших чоловіків. Тільки на кадрильному контрдансі Кастор, не підводячи очей, торкнувся руки Діви пучками пальців.
Надвечір, вертаючись під дрібненькою мжичкою з дочкою від Дівочого Біде, де вони прали й купалися, Ванже ніби знічев’я докинула:
— Дім сеу Бастіана готовий. Я бачила, гарний.
— Я вже чула.
Запала мовчанка, проте Ванже вирішила довести розмову до кінця:
— Сеу Бастіан людина щира. Він поговорив зі мною і з Амброзіо.
— Про що, мамо?
ebooksa