— Не бійся, Деміене, — сказав Торн. — Ми їдемо подивитися на вінчання.
Одначе жах у хлопчикових очах наростав, обличчя його напружилось. Тим часом їхня машина неухильно наближалася до церкви.
— Деміене… — озвалась і Кетрін.
Торн поглянув на дружину. Вона не спускала очей з хлопчика. А в того обличчя ніби геть закам’яніло, він увесь зіщулився, хоч юрби навколо вже й не було і перед ними постав величний собор.
— Усе добре, Деміене, — лагідно, тихо промовила Кетрін. — Ті люди вже пішли…
Та погляд хлопчика був і далі прикутий до церкви, а в очах застиг жах.
— Що з ним таке? — різко запитав Торн.
— Не знаю.
— Що з тобою, Деміене?
— Він смертельно переляканий…
Кетрін простягла руку до малого, і він судомно вчепився в неї, зазираючи у вічі то матері, то батькові.
— Це ж звичайна собі церква, синочку, — здавлено промовила Кетрін.
Хлопчик рвучко одвернувся. Губи в нього пересохли, він явно почав упадати в істерику: дихання стало уривчастим, кров відлинула від обличчя.
— Боже мій! — вигукнула Кетрін.
— Йому недобре?
— Він весь похолов. Холодний як лід!
Лімузин загальмував напроти собору, дверці розчахнулись, і один з розпорядників простяг руки по Деміена. Хлопчика аж затіпало від жаху. Він учепився за сукню Кетрін і перелякано заверещав.
— Деміене! — закричала Кетрін. — Деміене!
Вона спробувала розтиснути хлопчикові пальці, але він одчайдушно тримався за сукню, і її зусилля були марні.
— Джеремі! — Кетрін уже ледве володіла собою.
ebooksa