Авжеж, таке.
Після цього Григор допивав коньяк і кидав мені: привіт і найкращі побажання від мого розторохканого мопедика, бо всі ми один одному гаранти, я тобі, а ти мені, а ми з тобою комусь третьому й четвертому, кожен окремо й разом з тим укупі, гуртом, а вони нам з тобою — і так далі. Це важко пояснити, це схоже на решітку кристала, складнішу й за формулу індиго, — бо воно не обмежується в просторі, підвладне зовсім іншим вимірам, яких я й сам не дуже торопаю, тому й тобі не можу розтлумачити до пуття. Та ти не казись, я не дуже тебе звинувачую, врешті я сам сплатив свій рахунок і підтвердив гарантію, з тебе я нічого не вимагаю, тож за свої гроші не хвилюйся.
І він зникав.
Але перш ніж піти, спинявсь на порозі й казав, що я страхопуд, що я людина, якій не можна довіритися, хоч і тверджу протилежне: мовляв, не доведи Господи покластися на тебе — не радий будеш. А я, він казав, приходжу до тебе не з власного бажання, а тільки тому, що ти без мене не можеш, і приходитиму й далі, хочеш ти того чи ні, тож ліпше сиди й не рипайся.
І аж тоді нарешті йшов.
Ішов, щоб наступного вечора з’явитися знову.
Так, як оце зараз.
Я встав і відчинив двері.
Місяць піднявся високо й примарним світлом залляв увесь барак. То була незглибима тиша, навіть море внизу лінькувато лестилося до скелястих берегів. Я зовсім ясно побачив і степ, і кущики, обшмуляні вітром, біле каміння, й посиротілі сліди коліс, які розбігалися в усі боки й нікуди не вели.
Тільки сивої земної хмарки ніде не було.
Я причинив двері, сів за стіл і швидким рухом позгрібав додолу все — тільки скалки брязнули. Тоді повільно роздягся й ліг. І заснув, уколисаний надією, що Григор бодай узавтра не з’явиться, хоч глибоко в душі був певен, що він знову прийде, як приходив учора й сьогодні, і приходитиме кожного вечора, до кінця моїх днів.
ІСТОРІЇ, ПЕРЕВАЖНО НЕЙМОВІРНІ
Одного сонячного дня двоє юнаків їхали машиною до передмістя в гості до дівчини на ймення Нен. Обом було десь років по двадцять. Кеннет тримався самовпевнено, був завжди гарно вдягнений, мав власну машину, і друзі вважали його дуже кмітливим. Гордон був тихішої вдачі, і, хоч одягався він так само ошатно, як і Кеннет, але поводивсь не так невимушено. Він ніколи раніше не бував у Нен і тому трохи нервувався. На колінах у нього лежав розкішний букет квітів.
Кеннет зупинив машину біля довгастого будинку із занедбаним лужком. На півдорозі до входу він раптом спинився і показав на собаку, який ліниво простягся у траві. Це був невеличкий натоптаний песик з тупим рожевим писком і коротким товстим хвостом. Він лежав із заплющеними очима, витягнувши лапи перпендикулярно до тіла й висолопивши язика, і немовби посміхався.
Кеннет і Гордон засміялися.
— Який кумедний собака! — сказав Гордон.
— Він схожий на ляльку, що впала на бік, — докинув Кеннет.