Нен дістала з кишені фартуха дротики та моток вовни й тихенько щось плела, усміхаючись сама до себе. Гордон лежав, удаючи, ніби ніжиться на сонці, щоб приховати своє хвилювання. Він і справді ще не знав добре Нен. І хоч зустрічався з нею вже не раз у своїх друзів, але ніколи подовгу не розмовляв. Запрошення до її дому здивувало його. Нен не була з ним так близько знайома, як з іншими. Він вирішив, що вона здогадується про його почуття і дає йому можливість познайомитися ближче, хоча, відколи він з’явивсь у її домі, вона не звертала на нього особливої уваги. А тепер оце сиділа собі й спокійнісінько щось плела, вряди-годи поглядаючи на Клер з легенькою поблажливою посмішкою. І все ж йому здавалося, ніби в поведінці її проглядає приховане збентеження, бо вона знає, що він лежить поруч і жадає її.
«От бісове дівчисько, — подумав він, — так упевнено тримається! Вона думає, що може зробити зі мною все, що хоче. Але вона помиляється». Він підвівся, підійшов до столу і почав збирати тарілки.
— Віднесу до будинку, — сказав недбало.
— Ет, даремно турбуєшся, — відповіла Нен, мляво усміхаючись.
— Хтось же повинен їх прибрати, — наполягав на своєму Гордон. Кілька разів він сходив на кухню з посудом, аж поки все прибрав. У домі стояли прохолодні вечірні сутінки. Батько Нен та троє її братів мовчки їли за столом у кухні. Вони кивнули Гордонові. Матері не було видно, але голос її вирізнявся серед пронизливого жіночого гомону в котрійсь іншій кімнаті.
Гордон приніс останні тарілки, поскладав їх у мийницю і став посеред кухні, збентежено розглядаючи чотирьох чоловіків. Всі вони були кремезні з тупуватими, грубими обличчями. Батькове було трохи виразніше, та загалом вони мало чим різнились один від одного.
— Сьогодні теплий вечір, — озвався батько до Гордона.
— Так, але мені більше подобається в домі.
— Хочете, покажу вам нашу бібліотеку?
— Так.
Батько підвівся і провів Гордона через передпокій, а далі вузьким коридором, відчинив двері і відступив убік, пропускаючи його наперед. У кімнаті всі стіни були заставлені старими заскленими шафами. В проміжках між шафами висіли фотографії Д. Г. Лоуренса, Гевлока Елліса, Г. Дж. Уеллса, Б. Шоу, всі з автографами. Біля низького круглого столика, на якому красувалась коробка з написом «Единбурзькі льодяники», стояло велике шкіряне крісло.
— У вас багато книжок, — сказав Гордон, оглядаючи шафи.
— У сім’ї дружини завжди багато читали, — відповів батько Нен. — Ви не проти, як я вас залишу?
— О, прошу, прошу!
Господар пішов. Гордон узяв з полиці першу-ліпшу книжку, ліниво погортав сторінки. Це була книжка з історії суднобудування. Бібліотека знаходилась навпроти вітальні, але її вікна також виходили на лужок, і час від часу до Гордона долинали веселі вигуки, сміх і собачий гавкіт. Він похмуро сказав сам до себе: «Я даю їй шанс. Якщо вона хоче бути зі мною, то може прийти сюди. І взагалі, якщо вона добре вихована, то через деякий час повинна мене відшукати». Він почав уявляти собі, що вона йому скаже і що він їй відповість. Час від часу він ласував льодяниками з коробки.
Раптом, клацнувши, розчинилися двері, але до кімнати ввійшла не дівчина, а білий собака. Він зупинився перед Гордоном і посміхнувся йому просто в обличчя.
— Чого тобі? — роздратовано запитав Гордон.
Собака помахав хвостом. Гордон кинув йому льодяника, пес схопив його на льоту і почалапав до дверей. Гордон устав, зачинив двері й повернувся на своє місце. За хвилину двері знов відчинились, і собака зайшов до кімнати.
— Ах ти нахаба! — гримнув на нього Гордон. — Ось тобі цукерка, остання, яку ти від мене одержиш!
Він провів собаку до дверей, зачинив їх і посмикав за клямку. Двері були міцно замкнені. У замку стирчав ключ, і він ще раз повернув його для певності, а тоді знову вмостивсь у кріслі й заглибився в читання. Через якийсь час йому спало на думку, що й Нен не зможе ввійти в замкнені двері. Він стривожено підвів очі: двері були відчинені, а собака стояв поруч із кріслом і, як здалося Гордонові, переможно посміхався. Від здивування хлопець на мить аж прикипів до місця. Він помітив, що тварина посміхалась, стуливши пащу, чого він раніше ніколи не бачив. Він підняв книжку, немовби збираючись пожбурити її у собаку, і гаркнув: «Забирайся геть!» Пес повернувся і потрюхикав з кімнати. Добре все обміркувавши, Гордон вирішив, що то якийсь жартівник раз у раз відчиняє двері, аби впустити собаку до бібліотеки. Дурний жарт, але саме такі жарти дуже полюбляв Кеннет. Він прислухався і, почувши надворі голос Кеннета та собачий гавкіт, вирішив не замикати дверей.
ebooksa