Коллінз заплющив очі.
Коли він знову розплющив їх, перед ним лежала похмура рівнина, яку обступили скелясті гори. Пронизливий вітер стьобав йому обличчя, небо стало сіро-сталевого кольору.
Якийсь обшарпаний чоловік стояв рядом із ним.
— Тримай, — сказав він і простяг Коллінзу кайло.
— Що це?
— Кайло, — терпляче пояснив чоловік. — А там он — каменярня, де ми з тобою разом із іншими будемо добувати мармур.
— Мармур?
— Саме так. Завжди може знайтися якийсь ідіот, котрому потрібен мармуровий палац, — пояснив чоловік, криво посміхаючись. — Можеш звати мене Янг. Певний час нам доведеться працювати разом.
Коллінз тупо дивився на нього.
— Як довго?
— А ти сам підрахуй, — сказав Янг. — Тут платять щомісяця п’ятдесят кредитів, аж поки повернеш борг.
Кайло випало з рук Коллінза.
Вони не можуть так вчинити з ним! Корпорація «Утилізатор» має зрозуміти свою помилку! Адже це їхня вина, що машина провалилася в минуле. Невже їй не зрозуміло?
— Тут якась дивовижна помилка! — сказав Коллінз.
— Ніякої помилки немає, — мовив Янг. — У них велика нестача робочих рук, от і поповнюють лави працівників як тільки можуть. Першу тисячу років буде важко, а потім нічого, звикнеш.
Коллінз поплівся слідом за Янгом до каменярні, потім зупинився.
— Першу тисячу років? Я стільки не проживу!
— Проживеш! — запевнив його Янг. — Тобі ж дали безсмертя, невже забув?
Так, це правда. Він попросив собі безсмертя якраз у ту хвилину, коли вони відібрали у нього утилізатор. А може, вони узяли його потім?
Тут Коллінз дещо згадав. Дивно, але він не пам’ятав, щоб у тому рахунку, що його пред’явив Флайн, зазначалося безсмертя.
ebooksa